РЕФЕРАТ

на тему:

Мова – характер народу

П Л А Н

Мова – це характер народу, його пам’ять, історія і духовна могутність.

Функції мови.

Мова і суспільство.

Мова і мовлення.

Структура мови.

Сучасна українська літературна мова.

Значення мови.

Мова – це характер народу, його пам’ять, історія і духовна могутність. У ній відбивається психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, сучасне і минуле, його розум і досвід, краса і сила душі. Все це народ оформлює словом. Рідну мову Панас Мирний назвав “живою схованкою людського духу”, Іван Франко - “генофондом культури”. У відомому вірші “Рідна мова” М. Рильський дає таке поетичне визначення рідної мови:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих - рідна мова.

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів

Життя духовного основа.

Українську мову знають насамперед за безмертиним мистецькими зразками класиків і народнопоетичною творчістю. Визначний учений Росії І.І. Срезневський стверджував, що українська мова – “одна з найбагатших мов слов’янських” і назвав її “поетичною, музикальною, мальовничою”.

Відомий російський письменник Микола Берг із захопленням писав про українську мову і пісню: “чарівна, ніжна й граціозна”, а Лев Толстой додав: “Скільки в них краси і грації, скільки дужого, молодого почуття й сили!” Любив “чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську мову” М. Горький, народну поезію України він назвав “апофеозом краси”.

Мова, як відомо, є основним знаряддям людських стосунків, нею повсякчас користується людина, висловлюючи свої думки, спрямовуючи свою діяльність до певної мети. Без мови не може існувати і розвиватися суспільство, бо за допомогою мови налагоджують своє виробництво, передають новим поколінням величезний досвід, набутий людством протягом віків.

Ми думаємо, як правило, словами. Мова й думка йдуть поряд. Освіта, наука, мистецтво, культура, пов’язані з мовним вихованням, вони не можуть розвиватись, якщо занепадає мова – найголовніше і найбагатше джерело національної духовності.

Величезну роль у розвитку суспільства відіграло виникнення письма, що являє собою розмовну мову, закріплену в знаках. На основі писемної мови, в процесі історичного розвитку суспільства виникає літературна мова, тобто мова державних установ, громадських організацій, навчальних закладів, науки, преси, театрів, а пізніше – кіно, радіо, телебачення тощо.

Літературна мова має свій словниковий склад, умовні граматичні форми, установлену вимову, єдиний правопис. Спочатку літературною мовою вважалася книжна мова. Склалося так, що після прийняття в Київській Русі християнства (988 р.) книжною мовою стала староболгарська (церковнослов’янська мова), яка прийшла на Русь разом з культовими книжками. Створили її брати-месіонери, проповідники православ’я Кирило та Мефодій на основі західноболгарської (македонської) говірки міста Солуня (тепер Салоніки).

Близько 863 р. брати переклали грецько-візантійські церковні книжки рідною їм говіркою, і згодом ця мова в Болгарії поширилася як літературна. Для здійснення такого перекладу потрібна була слов’янська азбука, її й створив старший брат, пристосувавши грецькі літери до звукового складу рідної мови. Це письмо стало називатися кирилицею. Вона лежить в основі і нашого сучасного алфавіту.

Староболгарська книжна мова була досить близькою до давньоруської мови, тому наші предки непогано її розуміли. Використовували її не тільки в перекладних церковних книгах, а й у світській літературі, а також у школах, монастирях тощо.

Що таке мова? Здавалося б на це запитання можна дуже легко відповісти, бо кожен із нас користується мовою у повсякденному житті і вона є для всіх звичайним явищем, над природою якого пересічно люди не замислюються. Однак, відповісти на це просте запитання не просто. І хоч спроби такі було зроблено ще вченими Давніх Китаю, Індії, Греції та Риму, й до нині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядають мову як біологічне явище, другі – як психічне, а треті - як суспільне. Так, скажімо, німецький мовознавець Август Шлейкер, який започаткував натуралістиіний напрям у мовознавстві, вважав, що мова - природний організм, в який народжується, розвивається, старіє і вмирає. Німецькі вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер розглядали мову як явище психічне. Репрезентований цими вченими напрям у мовознавстві отримав назву психологічного.

Більшість учених розглядають мову як явище соціальне. Так трактування мови започаткували вже Дені Дідро, Ж.-Ж Руссо, Мішель Бреам, а згодом обгрунтували Поль Лафар, Антуан Майє, Жозеф Вандрієс, Ферденанд де Соссюр, Альберт Сегне, Ш. Боллі, яких вважають основоположниками соціологічного напряму в мовознавстві.

Мова, безумовно не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинились поза суспільством, стають безмовними. Нації відомо чимало випадків, коли діти виростають серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більш того, повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий синзетивний період (він від 2 до 5 років) – період найактивнішого опанування мови.

Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються.

Мову не можна розглянути і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, та за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей.

Мова – явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не