Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова – загальнонародне явище.

Народ – творець і носій мови.

Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об’єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови.

Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою. Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникла мова.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. Де Соссюром – одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова – це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовлений акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, це ж побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це – різне використання можливостей мови.

Для того, щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. Де Соссюр проводив аналогії з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила шахової гри – мова; конкретне розірвання шахової партії – мовлення. Загалом мовне мовлення розрізняють за такими параметрами:

Мова – явище загальне, абстрактне; мовлення – конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовлення). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст).

Мова – явище стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне (рухливе), випадкове і унікальне. Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, уживанні оказіальних випадкових слів, словоформи, словосполучень тощо.

Мова – явище психічне, а мовлення психофізичне. Мова існує в індивідуальних мізках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, сутністю, акцентом, тощо.

Мовлення – лінійне, мова - не лінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу потрібний певний часовий проміжок бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.

Мова є системою. Система – це сукупність взаємопов’язаних і взаємо мовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не може функціонувати або її функціонування буде не достатньо ефективним.

Кожна система має свою структуру.

Структура – це спосіб організації системи, її внутрішня будова.

Мова є явищем відносно стабільним.

Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальної мови – сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

За словами М. Горького, літературна мова відрізняється від загальнонародної тим, що вона є обробленою майстрами, в той час як загальнонародна мова виступає, так би мовити, в “сирому” вигляді.

Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки, а й дух народу, його історія, і водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а його самого. Мова є невід’ємним компонентом усіх без винятку видів діяльності людини і основним джерелом збереження інформації. Вона допомагає краще зрозуміти людину в її минулому і сьогоденні. Мова, крім цього, є важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу. Саме тому кожен свідомий етнос дбайливо ставиться до рідної мови, оберігає її.

Література.

М.П. Кочерган “Вступ до мовознавства” К., 2000.

М.Т. Доленко, І.І. Пацюк, А.Г. Кащук “Сучасна українська мова” К., 1987.

А.О. Білецький “Про мову й мовознавство” К., 1996

“Сучасна українська літературна мова” Київ 1985 р.