Поема "Великий льох" ще в більшій мірі "міфологізована". За жанром - це містерія, типова романтична жанрова форма. Тут усе незвичайне: таємничі знамення, передбачення, душі померлих, що караються за тяжкі "гріхи", злі духи в образі трьох ворон. Крізь ці ірреальні, фантастичні образи просвічуються політичні та історіософські ідеї Шевченка. Так, у першій частині твору ("Три душі") поет представляє широку панораму найскладніших поворотів української історії, осуджує окремі явища в минулому України. У другій частині ("Три ворони") у фантастичних образах трьох ворон поет втілив все антинародне і реакційне в історичному житті України, Росії і Польщі. Особливо складним є тут символ-образ близнят Іванів ("Один буде, як той Гонта, катів катувати! Другий буде ... оце вже наш - Катам помагати"). У цьому образі поет розкрив соціальний антагонізм, національну неоднорідність. Третя частина ("Три лірники") є також алегоричною. І тут фантастичне не випадає із загальної структури: розмова трьох лірників сповнена міркуваннями, які свідчать про те, що вони знаходяться в межах міфологічного бачення світу, що дає можливість зримо представити розмитість національної свідомості провідників українського народу, які ще в недалекому минулому були глашатаями народної волі і незалежності.

В образах "трьох душ", "трьох ворон" і "трьох лірників" уособлені різні пласти суспільно-політичного життя України, доля народу, що поступово втрачав свою незалежність і стояв над глибокою могилою, ставала для нього реальною перспективою. І лише блимав отой вічний незгасний вогник, скоріше міфічний, ніж реальний, що вселяв надію на те, що все ж появиться "новий Гонта" - Месія.

Епіграфом до поеми поет взяв рядки із 43-го Давидового псалма, які поряд зі віршем ("Стоїть в селі Суботові") синтезують його історичну концепцію.

У поемі "Великий льох" Шевченко матеріалізував драматичну, трагічну історію української нації в універсальних образах, що концентрують віковий досвід боротьби, філософію людського життя.

Як бачимо, реальна історія - "міф і доля" - настільки грандіозна, драматична і катастрофічна, що вимагала від Шевченка монументальності, яка могла бути досягнутою завдяки символічним образам міфологічного масштабу.

Отож, можна зробити висновок, що прагнення бачити людину в центрі національно-універсального буття вело Шевченка до широкого використання засобів символізації і міфологізації. Геніальний художник неминуче звертається до символів, коли він величезний обсяг почуттів, високу ідею, унікальний факт хоче передати колоритно, представити образно, почуттєво, безпосередньо, не за допомогою мертвих абстракцій, а в чомусь надзвичайно близькому, що безпосередньо діє на людську уяву і втягує до активного сприймання всі органи чуття.

Осмислена орієнтація на створення узагальнювальних символічних образів - одна із визначальних рис Шевченкової творчості. Символи й символіка не просто стали важливим компонентом його поетики, не тільки формою втілення певного змісту і одночасно форми художнього твору. Символізація стала тілом і кров'ю його поезії. Т.Шевченко звертається до символіки не лише у творах, які корелюють зображуване з великими подіями історичного характеру. Символіка "присутня" і в тих випадках, коли мова йде про визначальні, виняткові моменти людського життя в цілому, про великі моральні, етичні проблеми часу.

Фольклорна, міфологічна, історична символіка в творчості Т.Г.Шевченка невіддільна від загальної міфологізації зображення і міфологічних образів величезного узагальнюючого значення. Т.Шевченко не лише відкривав для літератури фольклорну символіку як щось неповторне, джерело високої поетичності, а й античну та слов'янську міфологію, що зосереджувала незвичайний матеріал високої художньої якості. Широким і бурхливим потоком у його твори входять переосмислені образи русалок, духів добра і зла, різноманітні метаморфози, що виникли на основі тотемістичних і анімістичних вірувань первісної людини. Творче використання міфів сприяло сприйняттю світу як вічної боротьби суперечностей, світу, повного загадок і таємничих процесів.

Водночас Т.Шевченко не лише використовував традиційні міфи, по-різному трансформуючи їх, а й творив геніальних митців, які піднялися до рівня величезного синтезу національної історії і загальнолюдських ідеалів.

Одним із найчастіше вживаних у поезій Т.Шевченка символів є образ могили, що безпосередньо зв'язаний з такими ж образами-символами, як лихо, доля, воля, в основі своїй народнопісенного походження.

ІІ Розділ Семантична структура слів-символів

ІІ.1. Архитипні слова-символи

Відомо, що ще праукраїнці поклонялися вогню-сонцю-світлу як носію ідеї життя, радощів буття, як символу оновлення, свободи. Вогонь використовувався в ритуальних обрядах для очищення старого, зашкарублого, непотрібного. О.Потебня вважав, що загальний образ вогню, світла на ґрунті української народної поезії виявляє себе навіть в образах красної дівиці - червоної калини Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поезии/ Потебня А.А. Слово и миф. - М., 1989.- с.286.. Цей ряд образів - понять вогонь - сонце - світло - світ - полум'я - блискавка - свічка, зрештою дівчина - червона калина, що об'єднані внутрішнім, ледве не містичним, трансцендентним зв'язком, не могли не стати провідним словом-архетипом у творчості Шевченка. Адже ідея оновлення змертвілої суспільної атмосфери, очищення від