Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замезлі душі...

Як полум'я вогню і обігріває, й обпалює, так і огонь як Шевченків образ-символ несе в собі обоє начал - це і вогонь добра, любові, життя, щастя, і вогонь нищення, горя, загибелі, руйнації. Огонь любові, огонь премудрості, святий огонь, новий огонь, огонь добрий, огонь небесний, огонь невидимий - у таких сполуках поет позначає позитивно-оцінні коннотації, виразну метафоричну сутність цих абстракцій. У цих характерологічних єдностях - визнання вогню як сили очищення, звільнення від усього, що підлягає знищенню-спаленню; це наче повернення до обряду, ритуального дійства. Образ вогню як символу оновлення, свободи, перемоги протиставляється ідея темряви як зневіри, загибелі:

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє новий вогонь

З Холодного яру.

Звернімо увагу: з Холодного яру невблаганний вогонь, очевидячки, ще страшніший, могутніший; це новий вогонь, бо такого ще не було, бо ледве дочекалися зрештою дня радості.

Але є й інший вогонь, безжальний і нищівний, той, що не дає навіть попелу; в ньому, як свічки, згоряють людські душі, від такого вогню, якщо "приспати", може загинути й сама ненька-Україна:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Такого вогню треба стерегтися, він несе загибель, нещастя.

В символічному значенні образ вогню зближується з образом полум'я як сили оновлення, очищення; показово, що таке полум'я - і вже й не реальність, а щось надлюдське, мислення, хоч і чуттєво вагоме:

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла ...

... Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти,

Нехай чорніє, червоніє,

Полум'ям повіє.

Лихо і зло мають бути розвіяні в небі, і лише там, десь у високості, щось зачорніє, зачервоніє, то й буде відблиск, зорова асоціація з полум'ям. Образи світла - світа, сонця теж набувають ознак оновлювальної сили, очищення:

І живе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє ...

Образ світла, сонця, як, здебільшого, й вогню стають антитезою поняттю темряви (тьми) як виразнику ідеї кривди, неволі, зневіри тощо: "Не зійде сонце! Тьма, і тьма! І правди на землі нема!"

Ледве помітний натяк, але, зрештою, наявна паралель сонце - дівчина проглядає в рядках, де личко дівчини червоніє лише до полудня (а опісля, як відомо, й квіти на сонці в'януть):

Карі оченята,

Біле личко червоніє -

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав'яне ...

А вже народнопоетичне асоціативне зближення дівчини з червоною калиною як відтворення давнього архетипу сонця - світла - вогню проходить через усю Шевченкову поезію:

Посадили над козаком

Явір та ялину,

А в головах у дівчини

Червону калину ...

А калина з ялиною ...

Мов дівчаточка із гаю

Виходжаючи співають ...

Інша "іпостась" Шевченкового образного світу - архетип-символ - вода. Як зазначив М.Костомаров, вогню - началу чоловічому в міфології давніх слов'ян передує начало жіноче - вода Костомаров М.І. Слов'янська міфологія. - К., 1994. - с.218.. У широкому метафоричному тлумаченні світло й тепло пробуджують воду; і вона народжує й годує весь світ; це одна з основних стихій, животворча сила, запорука плодючості. В Шевченкових картинах української ідилії, краси земної вода - ледве не визначальний чинник, носій ідеї чистоти духу і тіла, уособлення щастя, самого життя:

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина ...

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою ...

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Умитись водою означає для поета стати чистішим не стільки фізично, скільки внутрішньо, духовно; це водночас і обряд прилучення до магічних дійств, таїни; в цих перевтіленнях людини під силою води ховається її невідома, десь там, у глибині схована сутність - дух, живе начало. Недарма саме в таємничій воді живуть улюблені поетові героїні-русалки:

Піди до криниці,

Поки півні не співали,

Умийся водою.

Образ води - це водночас і символ згуби, забуття, загибелі. У воді топляться молоді дівчата, вода приймає тіло мертвого козака. Щоб покінчити з нестерпним життям, є один шлях - утопитися у воді:

Втоплю своє горе.

Втоплю свою недоленьку,

Русалкою стану.

Хоч з гори та в воду ("безвихідь") - народний стійкий вислів, що йому надає поет додаткового значення "зникнути так, щоб ніхто за ним не плакав, ніхто його не згадав" й іншого - "не хочеться вмирати, бо хоч і нещасливий, але молодий, бо десь глибоко в душі зберігається віра в те, що тяжке життя минеться, буде і достаток, і кохання":

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, -

Хоч з гори та в воду.

І незвідана вода, у якій шукають забуття і порятунку, стає каламутною водою. Вона несе із собою щось страшне, незрозуміле, невблаганне; вона пов'язана із темними силами, ворожбою, злими чарами; недарма на воді гадають, у ній знаходять лише горе:

Випий сього зілля ...

Та ще, чуєш, не хрестися -

То все піде в воду.

Вода зрештою виростає в символ нещасливої долі. Перед її силою людина і природа беззахисні; вода непереможна, все забере, все потягне за собою. Здавалось би, Шевченко звертається до загальновживаних зворотів із словом-поняттям вода, але за ними - його нове, сутнє, внутрішньо вмотивоване значення недолі:

Як билина,

Як лист за водою,

Пішов козак з сього світа,

Все забрав з собою ...

А дівочі молодії

Веселії літа,

Як квіточка за водою,

Пливуть з цього світа.

Дивилась поки не осталось

Живого сліду на воді ...

Однак навіть така