Що день Божий довбе ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип'є

Живущої крові, -

Воно знову оживає

І сміється знову.

Живущою кров називається не лише тому, що вона жива, а тому, що вона не гине, а відтворюється знову і знову. Не можна войти Прометея, не можна знищити народу - борця, "бо кров святих і пророків пролили вони, і кров їм дав ти пити: достойні того" (Одкровення ап. Йоана). А якщо кров "оживає", то й стверджується ідея перевтілення однієї крові в іншу, оновлену, ще кращу, чистішу. А як же тоді витлумачити рядки з "Гайдамаків", що складають, сказати б, ідейно-естетичне ядро поеми?

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла-текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Якщо кров висохла, зникла, якщо залишились одні могили, то, виходить, жертви були принесені марно? Говорячи про Шевченків образ могили, "могильного кургану, начиненого благородними трупами", Гр. Грабович вбачає в ньому "ключову метафору козацтва і минулого загалом": "козацька спільна могила постає як священна гробниця, по суті, храм ідеальної спільності" 1. Г.Грабович. Шевченко як міфотворець. - К., 1991.- с.119-120.. Якщо є звернутися до інших рядків, де йдеться про високі могили, то в ньому козак, що вийшов з могили, напучує:

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та Бог його знає,

Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!

То, значить, кров не пролита безрезультатно, і якщо над козаками "степи зеленіють", то є надія. Як тут не згадати вже цитовані рядки: "кров'ю волю окропіте"? Згадаймо ще один образ оновлення, перевтілення мертвої крові в живу, творящу:

Де кров текла козацкая

Трава зеленіє.

Тепер вже не степи, а трава зеленіє. Це як продовження образу не стільки забуття, хоч і цей відтінок значення тут присутній, скільки молодого існування, а молоде, нове, як усе в природі, живе не згадкою про минуле, власним, неповторним і неминущим життям. Більше того, у свідомості поета, навіть зла, нечиста кров може творити кров святу, чисту, праведну. Навіть коли понесе "в синє море кров ворожу", то море (тут символ забуття) прийме її, розчинить у своїх неосяжних водах, тобто і за таких обставин кров не зникає. Від констатації безневинного кровопролиття до узагальненого бачення магічності, символіки ідеї вічної крові спокути - такий коловорот проходить слово-поняття кров у поетичному дискурсі Шевченка. А за цим символом-ідеєю приховано висвічується ще одна глибока християнська ідея-віра в безсмертя людської душі, і праведної, і грішної, бо де межа, хто здатний беззастережно відділити добро від зла, правду від кривди?

Шевченкові образи-архетипи зближуються, переплітаються, непомітно переходять один в одний. Ось знаменна паралель: виявляється, та сама вода, що гасить полум'я, але в новій якості води зцілющої й живущої, за Шевченком, не лише не нищить вогню, а навпаки, стає причиною його появи, до того ж вогню особливого, незвичного - чистого.

І немощну мою думу

За світ посилаю -

Зцілющої й живущої

Води пошукати.

Як інколи, то й принесе ...

І засвітить огонь чистий.

В асоціативно-образному сприйнятті це вже й не вода як матерія, а вода як животворний дух. А що духові роздмухати, засвітити вогонь? Але й не вогонь це в звичайному, побутовому розумінні, а щось піднесено поетичне, вічне, це світло, що запалює душу, породжує високі думки. З іншого боку, вогонь нищення, кари і загибелі не може єднатися з кров'ю як носієм ідеї помсти, смерті. В багатьох контекстах іде пряме зближення двох образів - вогню і крові, причому на засадах обопільного детермінізму: вогонь несе кров і загибель, а кров відблискує вогнями.

До крові дійде, до кості

Огонь той лютий, негасимий.

Беручи початок від понять із конкретним, власне предметним значенням, що випливає із чуттєвого сприйняття (вогонь гарячий, вода холодна, кров тепла тощо), ці слова-образи вже в своєму прадавньому, ще біблійному наповненні несли в собі основоположне, вихідне бачення світу. Ці поняттєві узагальнення закладені в самій матері-природі, зумовлені споконвічним розумінням добра і зла, життя і смерті. Т.Шевченко не лише використав могутній потенціал цих архетипів, а й вперше на українському мовному матеріалі розкрив їх семантичні можливості як художнього засобу. Ідучи від слова-поняття в конкретному вираженні (вогонь - гази, що виділяються під час горіння і світяться, вода - безбарвна рідина, кров - червона рідина в замкнутій кровоносній системі), поет приходить до їх тлумачення як образів-метафор (вогонь - нищення, вода - нездоланна стихія, кров - життєдіяльна сила тощо) і зрештою підіймається на вищий щабель - до усвідомлення метафізичності, трансцендентності цих образів-символів, і тоді вони передають ідеї добра і зла, життя і смерті, слави і забуття і тим самим стають словами-ідеями.

Важлива послідовність в осягненні поетом цих образів-архетипів вогню, води, крові: вони уособлюють водночас і добро, і зло, і життя, і смерть, і щастя, і радощі буття, тому й поєднуються між собою в більш складні асоціативні символічні угрупування, зрештою - в триєдину сутність, архетипну трійцю. Так образи-ідеї часом не дають однозначної відповіді: добре це чи погано, бо все зрештою може бути і добрим і водночас - недобрим, залежно від обставин, моральних тощо. Бо сама творчість у Шевченка далеко не завжди розкладає явища дійсності за критерієм несуперечливої оцінності, адже, як зазначають мовознавці, за таких обставин йдеться "не про властивості об'єкта, а про цінності показники властивостей". Через систему таких "показників властивостей" Шевченко й визначав роль і місце образів-архетипів не лише щодо конкретики поетичного твору, а й щодо національної