Аби хоч крихточку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли

Та й більш нічого.

Основні компоненти значення - "волелюбство", "свіжість", "неспокій", "гнів", "швидкоплинність", "перешкода", "сум" тощо.

Хмари в переказах з давніх мов символізувати натовп, військо, народну помсту, зрештою ворогів, загрозу тощо. Часом і в українській мові хмари передають передчуття народного гніву, повстання. Але більш поширене уявлення про хмари як виразників тривоги, темряви, кари, нещастя.

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Опанував запорожцем

Поганий татарин.

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Україна -

Така її доля.

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступили.

Хмари водночас уособлюють грізну силу, що може знести старе, непотрібне, це передвісник оновлення поступу.

Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

Хмари віщують передчуття нещастя:

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за Лиману

З турками татари.

Основні компоненти значення - "тривога", "темрява", "кара", "гнів", "передчуття нещастя".

Туман уособлював лихо, небезпеку, загрозу. Слово-образ туман вживається на позначається туги, задуми, невідомості, невизначеності, невпевненості в чомусь.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Туман несе почуття безнадії, суму, навіює невеселі думки; він наче давить, тисне на свідомість людини.

У неділю рано-вранці

Поле крилося туманом;

У тумані на могилі

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

У творах Т.Шевченка до туману звертаються як до живого; як до брата:

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

"Ой тумане, тумане, -

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

- Єсть у мене ... туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє!

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась ..."

В поезії Т.Шевченка туман порівнюється з ворогом:

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу ...

Основні компоненти значення слова-символу туман - "туга", "задума", "невідомість", "невизначеність", "невпевненість", "невиразність".

Сніг - це образ суму, туги, бо й мороз здавна символізував страждання (адже холод переслідував просту людину, і з ним пов'язувалися лише негативні емоції).

Наприклад:

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить

Ти нас з України

Загнав голих і голодних,

У сніг на чужину,

Та й порізав.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадує, чи забуде

Мене в снігу на чужині -

Однаковісінько мені.

Вночі і ожеледь, і мряка,

І сніг, і холод.

За народними віруваннями, Мороз - це старезний дід, що своїм подихом морозить усе навколо:

Зима!

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу.

Це образ грізної й невблаганної сили; компоненти символічного значення - "лють", "страждання", "гнів".

2.7. Рослинні слова-символи в баладах Т.Шевченка

У багатьох народів здавна існувало поклоніння деревам. Дерева і діброви обожнювали древні слов'яни-язичники. Священний дуб був деревом самого Перуна. В основі цих вірувань лежали уявлення про дерева і рослини як живі істоти.

Поетизація дерев, рослинного світу становить свого роду народнопоетичну домінанту, що виявляє себе в народній творчості, художньому слові, зрештою визначає спосіб мислення, світобачення українців.

Персоніфікація сил рослинного світу, як це було і у наших предків, пов'язується із наділенням дерев і квітів властивостями істот жіночої і чоловічої статі. Скажімо, калина - уособлює жіноче єство, це символ дівочої краси; тополя - символ самотності; дуб, явір - чоловіче єство; дуб - символ людської сили.

У визначенні образів-символів, що відображають рослинний світ України, першорядне місце відводиться назвам-поняттям, котрі характеризують народні уподобання, народне бачення дерева, квітки в прикрашенні осель, в обрядових дійствах тощо.

Серед опоетизованих назв рослин-символів першорядне місце відводиться українцями калині. Калина несе водночас і прикмети жалю, смутку, туги за коханим. Якщо калина хитається - то дівчина сумує, коли червоніє - це чиєсь горе.

Три явори посадила

Сестра при долині ...

А дівчина заручена -

Червону калину.

В цій поезії Т.Шевченка червона калина символізує горе: дівчина чекала на свого коханого, а він не повернувся, не дочекавшись його, померла.

Зламати калину означає покинути кохану, а посадити калину на могилі - висловити жаль за загиблим

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину.

Посадили над козаком

Явір та ялину,

А в головах у дівчини

Червону калину.

Не сон трава на могилі

Вночі процвітає,

То дівчина заручена

Калину саджає.

...Щоб калина прийнялася,

Розпустила квіти.

“Може, пташкою прилине

милий з того світу.

...І будемо щебетати

З милим на калині.”

І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

В образі – символі калина зберігаються міфологічні погляди на перевтілення дівчини в дерево, підтримане народнопоетичною традицією, таке уявлення трансформується в художній прийом; персоніфікація здобуває світоглядне підґрунтя:

Коли ж загинув чорнобривий, –

То й я погибаю.

Тогді неси мою душу

Туди, де мій милий,

Червоною калиною

Постав на могилі.

І квіткою, й калиною

Увісти над ним буду,

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.

Калина поширена по всій Україні, відзначається зовнішньою красою; вона викликає в народі високу позитивну характеристику; з нею порівнюють кохану дівчину:

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють .

Основні компоненти символічного значення – “краса”, “цнотливість”, “кохання”, “дівоцтво”, це символ кохання, внутрішнього горіння.

У символізації верби визначальним є сприйняття цього дерева як важливого чинника життєдіяльності. Верба росте, як правило, над водою, і в свідомості українців її образ поєднується із образами річки, криниці, джерела. За прислів’ям: де срібліє вербиця, там здорова вербиця. За старовинними уявленнями, верба вважається деревом згоди, примирення. Під вербою радили раду, призначали побачення, сварилися. Похилені віти верби наче плачуть, отож верба стає уособленням дівочої, жіночої туги, жалю, смутку.

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма

На вгороді коло броду

Верба похилилась.

Зажурилась чорнобрива,

Тяжко зажурилась.

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою.

Не співає, як