Пропущений через розвинуту організацію образно-символічного бачення, поняттєвий апарат людини в змозі забезпечити адекватне світосприйняття. Символ є засобом не лише дзеркального відображення речі, а й більш глибокого пізнання її сутності.

Теорія символів вимагає свого дальшого опрацювання, і в першу чергу щодо виявлення їх національних рис; залучення матеріалу конкретних мов сприятиме встановленню зв'язків національної символіки із мисленнєвою діяльністю, народним світобаченням, принципів її формування, психологічних, соціальних та інших чинників, що визначають її функціонування, зокрема в художніх текстах, усній народній творчості, публіцистиці тощо. Тим самим створюються передумови для загальнофілософських, онтологічних узагальнень щодо природи і сутності явища символізації.

1.2. Лінгвістична інтерпретація символів

Дослідження символіки, здійснені в різних напрямках, із урахуванням онтологічного, психологічного, поетичного, словесного та інших аспектів, очевидно, можуть бути виконані в межах кожної галузі знань із застосуванням відмінного теоретичного обґрунтування, відповідних методик. Разом із тим не менш перспективним видається комплексний, синтезований аналіз явища символізації, орієнтований на всебічне і цілісне його осмислення. такий багатоаспектний підхід міг би бути названим символологічним. Однак можливість системно-комплексного опрацювання різноманітних виявів символізму не виключає звернення до одного із аспектів із залученням в силу потреби даних інших галузей знань у цій царині.

У нашому дослідженні обирається словесний ряд символів, отож характеризується переважно власне лінгвістичні, образні, стилістичні прояви символізації в українській мові. Лінгвістичне освоєння слів-символів не збігається з дослідженнями символіки з позицій семіотики, культурології, літературознавства, фольклористики, психології тощо, на і спирається на їхні досягнення. В основі мовознавчих студій лежить з'ясування мовної природи символів, вивчення процесів їх формування і дальших семантичних трансформацій, особливостей їх функціонування в тексті, а в ширшому плані - визначення закономірностей структурування смислів через пізнання розумової діяльності, створення розумової картини світу засобами символізації.

Символ традиційно розглядається як категорія семантики, що має зовнішній вираз (звуковий, графічний, кінетичний) і пов'язаний з предметом, річчю (денотатом) та поняттям (сигніфікатом). Особливістю символу як семантичної одиниці є множинність значень, що виявляють себе в різних конституціях; поєднання і взаємодія цих значень завдяки дії аналогії і асоціативним зв'язкам. Якщо звернутися до слова-символу зозуля, то виявиться, що воно містить в собі набір символічних значень ("смуток", "жаль", "горе", нещастя", "розлука", "надія", "удовиця"), що, з одного боку, активно взаємодіють між собою, створюючи суміщений компресований образ (пор. "смуток", "жаль", "горе", нещастя", "розлука"), з іншого - протиставляються одне одному за значенням (пор. "горе", "надія"), аксіологічною характеристикою (позитивною і негативною). Водночас розкриваються можливості співвідношення символічних значень на ідеографічному ("ідеологічному") рівні, що визначаються соціальними, моральними й іншими чинниками, і на сенсорному рівні, що пов'язані із стимуляцією бажань і почуттів; пор., зокрема, соціальні аспекти слова-поняття зозуля в ситуаціях жалоби за померлим і його сприйняття при куванні, що може викликати неоднозначні почуття (тривоги, радості тощо).

Полівалентність символічних значень, що розподіляються завдяки аналогії на різних рівнях реального, може виявлятися водночас, що, однак, не утруднює їх розуміння, точніше кажучи, поступового упорядкування значення. Інтерпретація перетворюється у вибір одного рівня реальності як головного, при цьому питання взаємодії, градації символічних значень, їх обмеження частковими рамками залишаються поза увагою.

Символи не існують ізольовано; вони утворюють групи, символічні композиції, що можуть розгортаються в часі і просторі. Комбінуючись між собою, символи формують сукупне значення; йдеться, отож, про можливості символічного синтаксису. Розміщуючись у певному порядку, символи пов'язуються між собою, частково доповнюючи одне одного.

Сутність символу полягає в його здатності одночасно виражати різні аспекти (тезу і антитезу) репрезетованої ним ідеї; символічна функція виявляється саме при зіткненні протилежностей.

В основі символізації багатьох назв лежить давній анімітизм (оживлення), анімізм (одухотворення) й антропоморфізм (олюднення). Найбільш типове (в більшості архетипні) символи якраз і народилися внаслідок первісних вірувань. Таке осмислення не втратилося безслідно; воно набуло лише іншого характеру; ці і подібні слова закріпилися в мові (передовсім народній) у вигляді символів і метафор.

Символ є водночас і універсальним, і специфічним засобом вираження. Як універсалія він виходить за межі історії, часу і етносу; як специфічне явище він пов'язаний із певним періодом, мовою і народом.

На шляхах лінгвістичної інтерпретації окреслено основні диференційні ознаки, які відрізняють символ від метафори, визначено типи символів, форми виявлення їх значення тощо (пор., зокрема, типи символів - універсальні, специфічні, випадкові, міфологічні, первісні, релігійні та ін.; зрозуміло, що така класифікація не є одномірною; більш виправданою в лінгвістичному плані є, очевидно, таксономія, побудована на тематичному принципі). Разом із тим цілісної теорії символізації в мові з урахуванням походження, розвитку значень, функцій словесних символів у різних мовних структурах з опорою на умови контекстного вживання донині не отворено. Словесні символи, в тому числі в українській мовознавстві, як правило, розглядалися лише принагідно, в зв'язку з дослідженням мовної метафори.

Лінгвістична інтерпретація символу зумовлена різним витлумаченням самого поняття символу, в яке вкладається далеко не ідентичний зміст; у теорії символів при їх широкому розумінні відбилися, зокрема, погляди дослідників на мову як знакову систему. Так, на засадах семіотики виникла теорія "символічних форм",