Світ Шевченкової поезії відкритий для досвіду і поглядів дорослої людини: її постать, звісно, не фіксована й не статична, але її серцевина міцно пов'язана з раннім досвідом поета. Тільки в українській поезії душа Шевченка резонує влад з "національною душею", тобто з усім діапазоном спільних, не до кінця виказаних знань, почуттів, вражень. Саме колишній "український" світ дає поезії художню силу й основу для символічного коду. У свідомості мільйонів співвітчизників та й багатьох учених образ Шевченка сформований передусім його поезією. Це - мученик і пророк, що живе життям народу й лише для народу. Таким є справжній Шевченко. Перефразовуючи слова Клода Леві-Строса, поет став продуктом і героєм свого власного міфу.

Говорити про цей міф, безперечно, означає говорити про символічні значення. Водночас для більшості вчених, критиків суть міфу полягає у самих символах, а їх обговорення значною мірою прирівнюється до обговорення власне міфу. Хоч би яким цінним було вивчення окремих, повторюваних і нібито універсальних символів для компаративного аналізу міфів, воно не може замінити аналізу реально існуючих структур і різноманітних динамічних зв'язків даного міфу.

Традиційне шевченкознавство звернуло увагу на найбільш очевидні символи: могили, три душі або три ворони у "Великому льосі", старий дуб у вірші "Бували войни й військовії свари", самотнє дерево в пустелі ("У Бога за дверима лежала сокира"). Це не можна зігнорувати хоча б тому, що ці символи свідомо поставлені у центр композиції чи оповіді і утворюють, як у "Великому льосі", частину літературної, романтичної умовності. Але ці символи складають, так би мовити, лиш видиму поверхню широкого підґрунтя. Адже символічний рівень, як відзначалося, хоч і не єдиний рівень Шевченкової поезії, усе-таки є визначальним, центральним, а отже, й дуже складним і розгалуженим. Він виявляється в образах героїв, в предметах і місцях (дерево й сокира, місто Чигирин, село Суботів), в подіях (вибори гетьмана, постриг козака в монахи) і, найголовніше, в розвитку образів та зв'язках, в доля різних персонажів і самого поета.

Кожен з цих аспектів має символічний зміст. Будучи знаком, що містить певні асоціації, несе певні навантаження, кожен з них є символом. Хоча більшість із них можна зрозуміти як символи тільки після спеціального аналізу, головним об'єктом такого аналізу мають бути не самі символи, а відносини між ними й структури, що їх визначають.

У традиційному шевченкознавстві переважає тематичне осмислення художніх текстів. Історія, надприродні сили (включаючи умовності, передбачені жанром балади), народні звичаї й вірування (а також поетика усної і народної літератури), суспільні й політичні погляди, літературні моделі та впливи (на першому місці - вплив Біблії) - ось, здається, головні напрямки дослідження поезії Шевченка.

Шевченкову поезію умовно можна поділити на три головні типи:

1. Риторичні, пророчі, нарешті, "політичні", чи "ідеологічні" вірші, такі як "Посланіє" ("І мертвим, і живим, і ненародженим..."), "Кавказ", переробки й наслідування старозавітних пророків тощо.

2. Інтимні, або "чисто ліричні", або "сповідальні" вірші, переважно короткі, написані в період заслання.

3. Оповідні поезії, котрі, як правило, довші, хоча серед них трапляються її такі, як "Русалка" - балада всього на 62 рядки. Остання група, що включає поеми "Катерина", "Гайдамаки", "Відьма", "Княжна", "Невольник", "Москалева криниця", "Титарівна", "Неофіти" і "Марія", найскладніша і найцікавіша.

У цих поемах, як і в "справжньому", тобто в колективному, примітивному чи класичному міфі, головною формальною одиницею є оповідь. Оповідна поезія - це "перший поверх" через який можна ввійти до символічної будівлі. Символічний код поезії Шевченка існує на двох рівнях, у двох паралельних модальностях, а відтак передбачає дві базові лінії дослідження, які доповнюють одна одну. Перша з них, психологічна, передовсім стосується символічної автобіографії автора. Інший рівень коду - міф та його структуру.

Міфологічне мислення Шевченка не обмежується тільки віршами на "історичну" тему, воно виявляється в його поезії загалом.

Світ українського села - основа й головне художнє тло усіх сюжетів Шевченка.

Міф, виражений у Шевченковій поезії, Г.Грабович вважає "індивідуальним витвором", а самого поета - "одночасно носієм міфу і міфотворцем", "учасником" витвореної ним "міфологічної будови" Грабович Г. Шевченко як міфотворець: семантика символів у творчості поета. - К., 1991.- с.53..

Проблема "Шевченко і народна творчість" цікавила багатьох дослідників, проте вона далека ще від всебічного вивчення. Народна творчість відіграла значну роль у житті й поетичній діяльності великого Кобзаря. Характеризуючись високою художністю, величезною силою соціальних узагальнень, яскравою типізацією, вона стала для Шевченка школою, в якій він учився правдиво зображувати життя, побут, думи й прагнення трудящих мас. Твори Шевченка позбавлені механічного наслідування, стилізації під зовнішню форму народної пісні, що було характерним для більшості українських романтиків того часу, зате в них яскраво відбито прагнення автора втілити дух народного мистецтва, підкорити його поетичну стихію своїм ідейно-творчим завданням.

Колективна творчість, поетична мова народних мас відіграла велику роль у формуванні оригінального поетичного стилю Шевченка. В мові народу, в його піснях, думах і казках поет знайшов невичерпне джерело словесних багатств і перлин справжньої поезії. Глибоке вникнення в мову народу, розуміння внутрішніх законів її розвитку дає можливість художникові не тільки зобразити сучасність найбільш реалістичними мовними засобами, а й повністю виявити свою творчу індивідуальність і сприяти розвиткові та збагаченню народної мови.

Наполегливо працюючи над своїми творами, розуміючи