Одним з найчастіше вживаних у поезії Шевченка символів є образи долі, лиха, сліз, серця, вітру, червоної калини, зарослих терном стежок і т.д. Все це образи-символи фольклорного походження. З одного боку, їм властива певна стабільність значення, а з іншого - варіантність: у кожному новому творі такий образ видозмінюється, наповнюючись все новим і новим змістом. Так, наскрізний образ долі в поезії Шевченка трансформується від фольклорного ("лиха доля") до складного філософського образу долі пізнішого часу, де він, здавалось би, втратив зв'язок з фольклорною поетикою, то наповнюючись революційним закликом спрямувати розвиток світу іншим шляхом ("Минають дні, минають ночі"), то ідентифікуючись з долею поета ("Доля", "Чи не покинуть нам, небого") і з долею України.

Образ долі у Шевченка, як і в народній творчості, персоніфікований. Доля - жива істота (живими істотами виступають також вітер, лихо, думи). Долю можна запитувати, зустрічати, закопати, втопити, заховати у торбу, як у поемі "Невольник". Вона - "за морем блукає", "по тім боці плаче", ходить полем, збирає полоски, то вигідно примостилась у торбі за плечима людина. Та чи не найрозповсюдженішим у творчості Шевченка є символічний образ могили, що безпосередньо зв'язаний з такими ж образами-символами, як доля, лихо, воля, в основі своїй народнопісенного походження. Цей образ в Шевченка надто складний. Про те, чим були для нього могили, ці свідки минулого, він розповідає у поемі "Варнак": "О могилы! могилы! Сколько возвышенных, прекрасных идей переливаются в моей молодой душе, глядя на вас, темные, немые памятники минувшей народной славы и бесславия".

Шевченків образ могили, на відміну від свого попередника, в народній творчості майже повністю ідеологізований. У віршах Шевченка могили, наприклад, ведуть мову про забуту героїчну старовину, "про волю нишком в полі з вітрами говорять", могили виросли над "козацькою волею". Дальшою трансформацією образу могили, в якій похована воля, є "великий льох" із однойменної поеми і віршів "Розрита могила" та "Стоїть в селі Суботові".

Образ могили в поезії Шевченка підпорядкований зображенню, з одного боку, національно-визвольної боротьби українського народу, а з другого - колоніальної політики царизму на Україні. Тому в нього могили одночасно свідки слави і безслав'я, боротьби за свободу і пригноблення. Незмінним супутником могил виступає "орел чорний" (символ соціального і національного гніту і символ царизму). Царизм, розуміючи, агітаційну роль могил (нагадування про боротьбу з усяким злом і неправдою), таємно їх руйнував (Шевченко теж використав факти розкопок могил для викриття царизму в його грабіжницькій політиці), тим самим прискорюючи свою загибель. У пошуках козацьких скарбів царські чиновники розривали могили, в яких, за концепцією Шевченка, похована воля. Розкопати могилу означало викопати яму самому собі. У цьому полягає внутрішня суперечність суспільства, яку осягнув Шевченко, і в чому виявилась еволюція самого образу могили, що втілює багатоаспектність і суперечність романтичного мислення поета.

Широкого переосмислення в поезії Шевченка зазнали образи античної і біблійної міфології, які належать до категорії так званих вічних образів: Прометея, Христа, Марії. В цих образах поет втілив ідею непереможності народу, який бореться за свободу. Ця ідея є наскрізною у творчості Шевченка, центральною в його концепції світу.

Античні і біблійні міфи "допомагали Шевченкові знайти вираження для тої стихії, яка чим далі, то виразніше оволодівала його творчістю: для стихії суспільного пафосу".

У використанні античних і біблійних сюжетів поет, безперечно, опирався на велику традицію, яка склалася у світовій художній і суспільно-політичній практиці.

Шевченко насамперед переосмислював образи деяких історичних і міфологічних персонажів, імена яких набули в літературі прозивні символо-алегоричні значення (Нерон, Іуда, Ірод, Каїн, Пилат, Давид, Егерія та ін.). Звертаючись до цих імен, автор орієнтувався на те, що вони так або інакше ввійшли в свідомість читача із своїм поетичним змістом. Кожне із цих імен це "номінативний емблематичний образ, "знак", носій певного постійного змісту, який збуджує в читача певні асоціації (історичні, літературні, естетичні, емоційні)".

Фольклорна, міфологічна та історична символіка у творчості Шевченка невідривна від загальної міфологізації зображення і міфологічних образів величезного узагальнюючого значення. Шевченко не тільки відкрив для літератури фольклорну символіку як щось неповторне, джерело високої поетичності, а й античну і слов'янську міфологію, що зосереджувала незвичайний матеріал високої художньої якості. Широким і бурхливим потоком у його твори входять переосмислені образи русалок, духів добра і зла, різноманітні метаморфози, що виникли на основі тотемістичних і анімістичних вірувань первісної людини. Таким чином появилися балади "Причинна", "Тополя", "Русалка", "Лілея", котрі розкривають красу людських почуттів, щирість, вірність, відданість, поетичність як невід'ємні якості "народної людини". Творче використання міфів сприяло сприйняттю світу як вічної боротьби суперечностей, світу, повного загадок і таємничих процесів.

Разом з тим, Шевченко не тільки використовував традиційні міфи, по-різному трансформуючи їх, але й намагався створити власні. Це було йому під силу, оскільки він належав до тих найталоновитіших і найгеніальніших митців, яким було під силу піднятися до