“Мова і стиль юридичних документів”

Зміст

ВСТУП

Важливість упровадження української мови як державної в усі сфери нашого життя нині ні у кого не викликає сумніву. Це питання не тільки не втрачає актуальності, а й набуває ще, більшої важливості та популярності.

Ділова мова — це офіційно-діловий стиль, що використовується мовцями у сфері діяльності державних та громадських установ.

Мова повноцінно розвивається тільки тоді, коли вона твориться як цілісна система на всіх рівнях, формує усі стилі, забезпечує виконання усіх соціальних функцій. Значення і місце офіційно-ділового стилю особливо відчутне зараз, у період державотворення, адже його рівень репрезентує розвиток нашого суспільства. На нинішньому етапі активізується робота над удосконаленням та розвитком цього стилю, виробленням національної термінології і правничої лексики на українському ґрунті, на поверненні і застосуванні колишніх здобутків нашої культури. Тому так важливо вивчати досягнення попередніх поколінь.

Нині питання ділового мовлення, які опираються на проблеми патріотизму, любові до рідного народу, поваги до інших, утвердження державного статусу української мови в усіх сферах життя України виступають найактуальнішими.

Метою даної роботи є вивчення мови та стилю юридичних документів.

1. Ділова українська мова: історія формування

Необхідність у складанні документів виникла одночасно з появою писемності. Більше того, вважають, що саме початкова потреба у складанні різноманітних документів викликає появу писемності як засобу фіксації і збереження державної і приватної документації.

Після періоду розквіту і величі Київської Русі в XI—XII ст. і Галицько-Волинського князівства майже вся Україна опинилася у сфері іноземного панування. Волинь, Київщина, Переяславщина, Галичина — у складі Молдавського князівства. Однак, з почуттям глибокого патріотизму висловився про цей період ще у 1918 році Іван Огієнко: "Татарський погром не спинив культури нашої мови, і коли Україну запосіла Литва (з початку XIV ст.), то не змогла вона знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялася культурою нашою, і ця культура мала спроможність йти собі вперед. І ми бачимо, що мова українська зробилась тоді державною мовою, — нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці".

Як стверджує У. Єдлінська: "не могла в той час виконувати цих функцій жодна з панівних народностей. Литовська і молдавська — через відсутність писемних традицій, польська — через офіційну латиномовну практику. Українська мова у статусі державної, активно функціонуючи в нових історичних умовах, зазнала значного розвитку, зокрема в жанрі ділового письменства, який тим самим став основним мовнотворчим ґрунтом загальнонаціональної писемної мови.

Основна діяльність литовських канцелярій зосереджувалася у західних землях України і Білорусії, тобто на території, яка безпосередньо живила народномовними елементами ранішу руську мовну основу. Історична ситуація, в якій тоді жила і функціонувала українська мова, наклала свій відбиток на її лексикограматичний склад, на її своєрідний характер. Проте загальноприйнята теза, що ділові пам'ятки XIV—XV ст. є відбиттям живої мови народу — чи відображення певного стану загальнонаціонального мовного субстрату на конкретному історичному етапі розвитку мови.

Про мовні особливості українських грамот XIV — XV ст. існує багата література, де зокрема ставиться питання і про відображення у цих пам'ятках діалектних рис. Але завжди у дотеперішніх дослідженнях предметом уваги була тільки якась частина українських ділових документів. У канон джерел увійшли майже всі збережені українські пам'ятки з усієї етнічної української території, а також з Польщі, Молдавії, частково Литви, де українська мова служила писемною мовою."

Із розвитком писемності ділові папери стали засобом спілкування та передачі інформації. Після створення давньоруської держави писемність стала необхідною для письмових зносин з іноземними діячами, укладання угод з Іншими країнами.

Документи відігравали життєво важливу роль у різні періоди історії України. Наприклад, для історії княжої України (часи Київської держави X — XIII ст. та Галицько-Волинської держави XIII — XIV ст.) основними джерелами є літописи, що збереглися у вигляді літописних кодексів (Іпатіївський кодекс
1425 р.), Лаврентіївський кодекс (1377 р.), княжих грамот (грамоти галицько-волинських князів XVI ст.), правових кодексів ("Руська правда", церковні устави) тощо.

Найдавнішим і найважливішим документом, що зберіг давні норми звичаєвого права, є "Руська правда" - основний закон Київської князівської держави. Цей оригінальний правовий документ став основою "Литовського Статуту", широко використовувався при складанні зведення законів московської держави — "Уложенія". На превеликий жаль, оригінал цього документа не зберігся.

Важливими документами тогочасної епохи були княжі, а також церковні устави. Прикладом може бути "Устав Володимира Мономаха", що став доповненням і своєрідною структурною частиною "Руської правди".

Починаючи з часів Хмельниччини, зростає диференціація документальних джерел і збільшується їх загальна кількість. Державним характером гетьманської України визначається українське походження і зміст документів XVII — XVIII ст. Основними джерелами цієї доби є конституції (зокрема конституція Пилипа Орлика (05.04.1710), універсали й листи гетьманів тощо.

У зв'язку з перебудовою особливостей російських ділових паперів, у 20—30 роках XX ст. у нашій державі була зроблена спроба створення стандартів на окремі групи документів, а на сторінках російської періодики з'явився ряд статей, написаних як юристами, так і мовознавцями, що мали велике значення й для українського офіційно-ділового мовлення, норми якого лише вироблялися.

Наслідком дискусії та соціологічного дослідження 1929 року з питання зрозумілості радянського закону для народних мас була організація