Соціолінгвістика

План

1. Проблеми соціолінгвістичного характеру

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.

Весь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.

Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику і інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.

На мій погляд найважливішими з соціолінгвістичних проблем є проблема двомовності в Україні та поширення так званого мовного суржику.

Українсько-російська двомовність – питома ознака мовної ситуації в Україні протягом не одного десятиліття. Складні державотворчі процеси в нашій країні, проголошення української мови як державної – ці та інші чинники диктують настійну потребу національно-культурної та мовної само ідентифікації українського етносу, формування таких лінгвістичних вмінь і навичок, які б дали змогу повноцінно існувати в українському мовному світі. В умовах українсько-російського білінгвізму, фактичної російськомовності існуючої культури та російськомовності міського побуту, плекання українського мовного світу – справа дуже складна.

Вважаю, що українсько-російська мовна взаємодія згубно позначається на культурі обох мов – української і російської – насамперед через фактично недостатнє володіння кожною мовою: її лексико-фразеологічним складом, синтаксисом, словотвірним механізмом. Інтерферентний вплив російської мови в сучасній україномовній комунікації дуже відчутний і навряд чи буде подоланий найближчим часом. Хоча б тому, що лексикографічний, лінгводидактичний матеріал, на якому вчилося не одне покоління, акцентував не окремішність української мови, а спільні з російською мовою ознаки. За умов горезвісного тоталітаризму панувала тенденція нівелювання мовної діяльності білінгвів. Це досягалося, зокрема, настійними рекомендаціями вивчати та описувати тільки загальне в обох мовах, щоб не протиставляти українську мову російській. Ця тенденція призвела до забуття і стирання національної специфіки української мови, до формування збідненого міжмовного стандарту, коли слова з глибин української мови сприймаються як екзотизми, нові й незрозумілі навіть для етнічних українців.

Достеменно володіти певною національною мовою означає володіти всіма лексико-фразеологічними засобами по вертикалі: від літературно-розмовних, знижено-розмовних форм до високих літературних зразків книжно-писемної мови. Принаймні це ідеал, якого слід прагнути, зокрема і в ситуації двомовності. Повноцінно людина може існувати (в Гайдеггерівському розумінні цього поняття) в одній мові. Називають цю мову рідною, але дедалі частіше схильні називати таку мову домінантним мовним механізмом, який здатний швидко породжувати мовні тексти, адекватні потребі спілкування. У ситуації двомовності звичайно відбувається перехід, кодове переключення з однієї мови на іншу. Щоб цей перехід був повноцінним, слід володіти насамперед фактичним знанням іншої мови.

Мовне явище, що дістало назву суржик, належить до специфічної форми побутової мови в Україні. Його національну й соціальну природу відображає сам термін, запозичений з сільськогосподарської лексики.

Соціальне середовище, у якому виникає розгляданий різновид усного мовлення, - це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він через стихійне засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не через поступове опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих-таки територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.

Проміжний характер цієї безладної мовної суміші, її ущербність порівняно з кожною з двох мов, що беруть участь в утворенні суржику, усвідомлюють і самі його носії, які при опитуванні часом не можуть ототожнити своє мовлення ні з російським, ні з українським, ідентифікуючи його як “іншу”, або “третю” мову.

Як соціолінгвістичний феномен суржик потребує ґрунтовного вивчення в трьох аспектах – лінгвістичному, психологічному й соціальному. Одним з головним практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання і вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.

2. Специфіка літературної мови на ранніх етапах розвитку літературної національної мови

Проблема походження українців і української мови віддавна хвилювала мовознавців, письменників, філософів, істориків, археологів. У періоди коли ми, за словами Панаса Мирного, “після довгого сну розбуркалися і почали очима водити, доводити світові, що ми як і другі, хочемо жити та культури намножувати”, вона набувала виняткової актуальності. А в часи, коли українці “почали хиріти неміччю, присипляючи у собі та покриваючи забуттям усе те, що нагадувало б нам, чиїх батьків ми діти”, ця проблема знову “замовкала”. Тому існує так багато думок щодо походження української мови, її зв’язку з іншими слов’янськими і неслов’янськими мовами. Є науково виважені, обґрунтовані концепції і амбіційні, свідомо заплутані, неясні версії (здебільшого “патріотичні” відповіді на різні шовіністичні трактування походження української мови). Усі вони відіграли певну роль, бо вливалися в теорію глотогенезу, спонукали до дальшого дослідження, до нагромадження лінгвістичного, історичного, археологічного фактажу. Широкої популярності не лише в Україні, а й за її межами набули праці М. Максимовича, П. Житецького, К. Михальчука, М. Драгоманова, А. Кримського, Є. Тимченка, М. Грушевського, М. Жовтобрюха, В. Німчука, Г. Півторака та ін., в яких ідеться про виникнення і становлення української мови. Усі існуючі версії можна поділити на дві групи: традиційні і нетрадиційні. Донедавна, коли українці вивчали історію інших народів і не