знали власної історії, коли вони були відлучені від рідної мови (точніше – зросійщені!), єдино правильною вважалася точка зору, згідно з якою початок формування української мови, як і російської та білоруської, припадає головно на ХІІІ-ХIV ст., період падіння середньовічної Київської держави. Мовою-основою (“материнською колискою”) української, російської і білоруської мов проголошувалася давньоруська, або спільнослов’янська, мова (VIII-ХIII ст.). У VIII-ІХ ст. “мова східних слов’ян містить цілий ряд рис, які відділяють її від мови південних і західних слов’ян. Для консолідації східнослов’янських племен велике значення мало виникнення у другій половині ІХ ст. староруської держави з центром Києвом. У цій східнослов’янській феодальній державі на базі колишніх близьких східнослов’янських племен складалася східнослов’янська народність та її мова” – читаємо в “Історії української мови”, виданій 1979 р.
В 40-х роках ХХ ст. з новою концепцією розвитку літературної мови в Київській Русі виступив акад. С. П. Обнорський. Він доводив, що на Русі була не одна, а дві генетично споріднені літературні мови: старослов’янська і створена на народно-розмовній основі давньоруська. Остання розвивалася незалежно від старослов’янської і лише з ХIV ст. відчула на собі її виразний вплив.
Найімовірніше припускати, що світська література, особливо юридична (“Руська Правда”, “Вкладна Варлаама Хотинському монастиреві”, “Договір великого князя Олександра Ярославовича Невського і новгородців з німецькими послами” та інші грамоти), розвивалася на народній основі, але в її нормуванні виявлялася орієнтація на старослов’янські словотворчі і граматичні зразки і на засвоєння певної частини старослов’янської лексики. Отже, мова світської літератури від самого початку її виникнення була літературно нормованою, зорієнтованою, з одного боку, на народно-розмовну, зокрема на фольклорну, а з другого – на літературну старослов’янську мову. Тому важко не погодитися з думкою Ф. П. Філіна про те, що в Київській Русі від початку поширення писемності існувало “дві писемні літературні мови, близькоспоріднені, але самостійні”.
У ХІІ-ХІІІ ст. можна спостерігати процес зближення цих двох літературних мов, що виявлявся в намаганні давніх авторів стилістично розрізняти давньоруські і старослов’янські фонетичні, граматичні і лексичні елементи у межах того самого літературного твору. З цього часу можна говорити про початки витворення на Русі єдиної літературної мови, зафіксованої в пам’ятках “Повість времяних літ”, “Слово о полку Ігоревім”, “Моління Даниїла Заточника” та ін. Проте цю літературну мову, як і народно-розмовну мову Київської Русі, не можна ще вважати, як це робить дехто з сучасних дослідників, ні літературною російською, ні літературною українською, ні літературною білоруською. Це була формована мова формованої давньоруської народності.
Що ж до нетрадиційних версій походження української мови, то основним положенням їх є таке: українська мова, як і інші слов’янські мови, бере свій початок із мови спільнослов’янської (VII ст.) або ж її коріння слід шукати в ХІ ст., а не в ХIV ст. Необхідно, проте, вказати на той факт, що час відокремлення її від мови-основи визначається в українській мовознавчій та історичній науці по-різному. Як слушно зауважує О. Потебня, виокремлення етнографічної одиниці – не народження дитини і не падіння яблука, про яке можна сказати, що воно сталося точно о такій-то годині, хвилині. Можна визначити лише сторіччя, пізніше за яке не могло б відбутися виділення мови.
Так, М. Грушевський, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, К. Німчинов виникнення української мови пов’язують із V-VI ст., твердячи, що вона безпосередньо постала на базі мови праслов’янської.
О. Потебня, К. Михальчук відносять початки становлення української мови також до епохи Київської Русі.
На думку А. Кримського, С. Кульбакіна, П. Бузука, між праслов’янською та українською мовою існувала спільносхіднослов’янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. українська мова мала виразні особливості.
О. Потебня вважав, що українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Ґрунтовно вивчивши природу фонетичних процесів південних давньоруських говірок, А. Кримський дійшов такого висновку: “жива мова півдня ХІ віку стоїть посеред східного слов’янства цілком не відокремлено”.
Список учених, які займалися проблемою походження української мови можна продовжити. Висловлені ними положення “вкладаються” або в академічну теорію, або в нетрадиційні погляди. Зрозуміло лише одне: дискусія не закінчена, вона набуває нових наукових обертів. 1993 р. в Ніжині відбулася наукова конференція, де більшість вчених визнали положення про те, що монолітної давньоруської народності не було, а існували східнослов’янські племена зі своїми близькими, але не тотожними мовами. На думку В. Русанівського, тут виділяються племена, які виявляють протоукраїнські етнічні риси, щоправда, початок їхнього існування ще не встановлено. Термін “давньоруська мова” учений пов’язує з літературною мовою східних слов’ян, основу якої становила старослов’янська (староболгарська) мова. С. Бевзенко, вважаючи V – поч. VI ст. періодом розпаду спільнослов’янської мови, формування фонетичної природи української мови відносить до ХII ст., а початок її шукає в VII-VIII ст., коли стався розрив між слов’янськими племенами. Як твердить археолог Т. Терпиловський, загальнослов’янська спільність припинила своє існування в середині І тис. до н. е., що стало початком історії окремих слов’янських племен. Щоправда, були й інші версії. Доктор філологічних наук Дерягін (Москва) актуалізує вчення Шахматова і Соболевського й стверджує, що все культурне надбання до ХV ст. є спільним для всіх православних слов’ян – єдиного народу з єдиною культурою і мовою.
Як бачимо, факти, що підтверджують точку зору, за якими українська мова безпосередньо постала на ґрунті мови праслов’янської чи виникла в домонгольський період, переконливі. Отже, цілком логічно в розвитку української мови виділяти такі періоди:
1) протоукраїнська мова – VII-ХI ст.;
2) староукраїнська мова