Історія становлення української мови як мови українського народу
“Історія становлення української мови як мови українського народу”
План
Вступ
Ми як нація досі живі тільки завдяки рідній українській мові. Така функція чи, точніше, місія нашої мови для .багатьох незбагненна. Тим-то час од часу й чуємо безглузде: "Мова не нагодує". Нагодує, й одягне, й зігріє, й душу заспокоїть, коли цією мовою користуватимуться всі без винятку громадяни країни, - тоді вона консолідує суспільство довкола спільної мети й виступатиме не тільки як засіб спілкування, а й як провідник і натхненник людського поступу. Відомо ж бо, як слово може піднести людину, і воно ж здатне морально знищити її. "Ну що б, здавалося, слова? - питався Тарас Шевченко. - Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється - ожива, Як їх почує!"
Не випадково від часу нашого поневолення й дотепер ні з ким і ні з чим так люто не боролися й не борються вороги українства, як з нашою мовою, нашим словом.
1. Українська мова – національна мова українського народу
Українська мова є національною мовою багатомільйонного українського народу. Вона належить до високорозвинених мов із давніми писемними традиціями.
Переважна більшість українців проживає в Україні. Крім того, українською мовою розмовляють українці в Молдові, Казахстані, Киргизстані, в Росії (Воронезькій, Ростовській областях, Краснодарському і Ставропольському краях, Поволжі, на Алтаї, Далекому Сході), у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та інших країнах.
Українська мова входить до групи слов'янських мов (індоєвропейської сім'ї), яку складають три підгрупи: східнослов'янська (українська, російська, білоруська мови), південнослов'янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови) і західнослов'янська (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови). Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних системах, у способах словотворення та звукових співвідношеннях слів і морфем.
Найближче споріднена українська мова з російською і білоруською, з якими утворює східнослов'янську підгрупу слов'янських мов. У цих мовах багато спільного у фонетичній і граматичній будові, зокрема у формах словозміни, в будові словосполучень і речень. Багато спільного і в словниковому складі: досить порівняти звучання загальновживаних слів.
Відмінні риси кожної мови з'явилися пізніше, у період формування української, російської і білоруської народностей, а далі — націй і їх мов.
2. Походження і розвиток мови українського народу
Історія кожної мови якнайтісніше пов'язана з історією її носія. Слов'янські мови походять з одного джерела — праслов'янської (спільнослов'янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку.
Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов'янська мовна єдність, сягає бронзового віку,— III тис. до н. е. На думку вчених Німчук В. В. Походження і розвиток мови української народності // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. – К., 1990. праслов'янська єдність розпалася приблизно в IV—VI ст. н. е., а десь із VII ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов'янської, південнослов'янської та східнослов'янської.
Близько VIII—IX ст. на сході Славії оформляється мова східних слов'ян — давньосхіднослов'янська (прадавньоруська).
У IX—XIII ст. східні слов'яни мали могутню давньоруську державу — Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом IX—Х ст. об'єднала всі східнослов'янські племена (полян, деревлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ін.), що зумовило руйнування родоплемінної мовної єдності і початок формування спільної мови східних слов'ян, яка дістала назву давньоруської мови.
У складі давньоруської мови IX—XIII ст. виділялися кілька діалектних масивів, межі між якими не були виразними і мінялися протягом історії давньоруської народності.
Українська мова розвинулася з південного давньоруського діалектного масиву. Із специфічних фонетичних явищ у південноруських говорах виділяють такі: збіг фонеми e (ъ) з і в усіх позиціях (лъсъ — ліс — лісок — лісу — ліском); збіг давніх ы та и в середній звук и (риба — від д. р. рыба, носити — від д. р. носити); подовження споконвічних о, е після занепаду ъ, ь, дифтонгізація та поступовий перехід у монофтонг і (віл — від д. р. волъ, піч — від д. р. пєчь) та ін. Сучасна українська літературна мова / за ред. М. Я. Плюща. – К., 1994. – С. 5.
У зв'язку з монголо-татарською навалою у другій половині XIII ст. і розпадом Київської Русі розвинулися говіркові територіальні відмінності. Оскільки процеси мовного об'єднання у цей період загальмувалися, з'явилися передумови для поділу східних слов'ян на три народності (російську, українську й білоруську) та формування мов цих народностей. Мовні особливості південнодавньоруського племінного, а надалі територіального діалекту XI— XIII ст., а також періоду формування української народності (IV—поч. XVII ст.) перетворилися у відмінні риси мови української народності, а згодом й української нації.
До територій, де склалася українська народність, належали Київщина, Полтавщина (колись — Переяславщина), Чернігівщина, Волинь, Поділля, Галичина, Буковина та Закарпаття. Більшість з них у середині XIV ст. була поділена між Литвою і Польщею. З другої половини XVI ст. і Литва перейшла під владу польських королів.
Після приєднання України до Росії (1654) Правобережжя, більша частина Західної та Південна Україна залишалися під владою Польщі, а Східна — перейшла до Росії. Тому формування мови української народності відбувалося в надзвичайно складних умовах.
На період XVII—XVIII ст. припадає зародження нового, капіталістичного устрою в