Історія становлення і розвитку правописних тенденцій в українському правописі

Вступ

Історія України складалася так, що майже сім з половиною століть із невеличкими перервами вона переживала пору бездержавності, перебувала на становищі колонії чи напівколонії. Різні хазяї – західні і східні, північні і південні сусіди намагалися асимілювати наш народ, підійм’яти під себе, всіма засобами прищепити йому відчуття меншовартості, нищили його культуру, всіляко спотворювали, “калічили”, калькували й “засмічували”, а то й просто забороняли українську мову. І можна тільки дивуватися та захоплюватися безсмертною силою українського слова, яке пережило всі випробування, що випали на його долю за довгі роки заборон, приниження та пригнічення, і не розчинилося в лексиконах інших народів. Вистоявши на пекельних вітрах історії, українська мова нині стала державною мовою нашої багатонаціональної країни, незважаючи на те, що процес становлення і розвитку українського правопису був складним і довготривалим.

Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполуки), орфографії (засобів поєднання звуків і звукосполук, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту).

Кожен з цих розділів має свою історію.

Графіка і орфографія української мови, як і російської та білоруської, розвинулася на основі староруської (давньоруської) графіки й орфографії, яка в свою чергу, була запозичена східними слов’янами у Х ст. від болгар і перенесена на рідний грант, разом із книгами, писаними старослов’янською мовою.

Старослов’янські пам’ятки, що дійшли до нас, звичайно були написані однією з двох азбук – кирилицею або глаголицею (хоч є й окремі, щоправда, невеликі за обсягом, старослов’янські пам’ятки, писані латиницею), проте у давньому східнослов’янському письменстві майже не залишилося слідів уживання глаголиці, а кирилиця у східних слов’ян стала єдиною азбукою, якою писалися як старослов’янські, так і оригінальні староруські тексти. Старослов’янська кирилиця і система правопису, вживана у старослов’янській мові, були пристосовані до потреб мови стародавніх східних слов’ян4 вони й лягли в основу письма і писемності східнослов’янських народів. Кириличне письмо пройшло у своєму розвитку такі три основні етапи: 1) устав – чітке, урочисте письмо, літери в якому однотипні, майже прямокутні, старанно написані, розташовані на однаковій відстані, не з’єднані між собою; 2) напівустав, в якому літери менші, нерідко скошені вправо, вужчі, витягнені, окремі з яких нерідко виносяться над рядок; 3) скоропис, в якому літери ще дрібніші, закруглені, прикрашені різними додатковими лініями, закрутками тощо.

Українська мова, успадкувавши графіку й орфографію староруської мови, з часом пристосувала їх до своїх потреб, і вже у ХVI ст. окремі літери, відбиваючи живу українську мовну практику, набувають нового значення. Так, літера у ХVI ст. уже читалася як [i], причому цією літерою нерідко передавався звук [i] будь-якого походження, іноді навіть [i], що виник на місці етимологічних [o], [e]; специфічний український звук [и], що виник внаслідок злиття в одному звукові старовинних [ы], [і], починаючи з пізньої староруської епохи передавався то через літеру и, то через ы; замість літери е після шиплячих перед твердими приголосними нерідко писали згідно з вимовою о, проривний звук [ ] позначався то як кг (з ХIV ст.), то традиційно як , то латинською літерою g, а починаючи з Львівської греко-слов’янської граматики 1591 р., також як та ін.

У старому українському письменстві ХVI – ХVII ст. поряд з переважаючою кирилицею у деяких випадках вживали й латиницю. Так, латиницею були написані поодинокі українські грамоти ХIV – ХV ст., а відомі інтермедії Якуба Гаватовича навіть були надруковані 1619 р. латиницею; пор. також пісню про Стефана Воєводу в чеському записі ХVI ст., сатиричну пісню перед 1650 р. “Ой в місті Переяславлю” та ін. Однак уживання латиниці в українській писемності як у давні часи, так і в новіші було епізодичним явищем.

З виникненням друкарства кирилиця, зокрема, в такому її варіанті, як підставне письмо, лягла в основу друкарських шрифтів, які, однак в різних давніх друкарнях характеризувалися певними своєрідностями (наприклад, факсимільні передруки старовинних видань львівських – буквар І. Федорова 1574 р., віленських – граматика і лексик Л. Зизанія 1596 р., граматика М. Смотрицького 1619 р., київських – лексикон П. Беринди 1627 р. та ін.). Проте ще тривалий час церковна релігійна і світська книжка не розрізнялися між собою своїм зовнішнім виглядом, зокрема шрифтом. На західноукраїнських землях, що входили до Австро-Угорської імперії, церковнослов’янський кириличний шрифт панував у світському письменстві аж до 60-х років ХIХ ст.

Утвердження книгодрукування викликало й встановлення стійких правописних норм, закріпленню яких особливо сприяли “Граматика словенська” М. Смотрицького (1619) та “Лексикон словенороський” П. Беринди (1627). Спираючись на церковнослов’янську традицію, ці праці міцно й надовго закріпили на Україні й взагалі у східних слов’ян правопис, заснований на історико-етимологічному принципі.

На початку ХVIII ст. (1708) Петром I була запроваджена для друкування книжок світського змісту так звана “гражданка”, в якій літерам було надано простішого вигляду, зближеного з латиницею. Ця графіка, що швидко поширилася у Росії, і лягла в основу сучасної російської, української і білоруської графіки, а також графік мов деяких зарубіжних слов’ян, зокрема сербської, болгарської, македонської.

Введення нової графіки сприяло чіткому розмежуванню церковнослов’янського і світського письменництва, проте самих основ орфографії, заснованої на історико-етимологічному принципі, воно не торкалося. Орфографія ще тривалий час залишалася традиційною.

У нинішньому українському алфавіті є тільки