Теза С. Смаль-Стоцького про близкість укра-їнської мови до сербської та її походження від пра-слов'янської одержала з боку польських, російсь-ких, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет "націоналістично-фантастичної".

Відомо, що і лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академіка-поліглота А.Кримського, ніби той "намагався довести істо-ричну зверхність українців над росіянами і відсут-ність спорідненості між цими народами і мовами". Цікаво, що цей слідчий інкримінував би знаному російському академікові Н.Погодіну, який "від-верто зізнавався, що малоруське і великоруське наріччя різняться між собою більше, ніж між ін-шими слов'янськими наріччями, і навіть відмов-лявся вірити, щоб вони належали "до одного роду" (А.Кримський).

"Інородцями" спільно з євреями та іншими не-російськими народами трактував українців вели-кодержавний політик П. Столипін.

У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств "інород-ницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед со-бою".

Хоча українці зараховувались до "єдиного" чи "триєдиного" російського народу, насправді їх ні-коли не вважали рівними росіянам. "Нині, більше ніж будь-коли, — писав у 1847 році генерал-ад'ю-тант граф Орлов, — хочуть бути французи фран-цузами, германці — германцями, росіяни — росі-янами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вель-ми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклу-ються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни — малоросі-янами". Просто і відверто: це слова з проекту до-повіді цареві Николаю І, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Росій-ської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як го-ворять малороси". За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного мало-руського селянина Київщини. "У Києві ХІІ-ХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу", — писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучас-ними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. "Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не назива-лися українцями (як і стародавні англійці — анг-лійцями, індійці — індійцями, німці — німця-ми),"— цілком слушно пише П.Кононенко, грун-туючись на народознавчому аналізі: хіба в "По-вчанні дітям" Володимира Мономаха не відчува-ється у всій повноті так властива українцям "фі-лософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на тери-торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук-раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло-во" — перша українська дума, а плач Ярославни— пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю-чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні-стю. Освічені верстви населення користувались лі-тературною мовою давньоболгарського походжен-ня, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою поляга-ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь-кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле-ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

11. "Українізована старослов'янщина" — дав-ньоруська писемна мова поширювалась по всій те-риторії Київської держави. "А те, ще в усіх мо-настирях колишньої Росії писали цією староукра-їнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у серед-ньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу росій-ської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великорусь-кої літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно роз-вилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російсь-кому грунті піддавалась упливові ділового, роз-мовного та діалектного мовлення, тобто русифіку-валась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успен-ський).

12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подаль-шої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століт-тя) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.

А "сучасна російська літературна мова продов-жує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до ук-раїнської: їх зближують старослов'янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття "близькості" поси-люється й через те, що давньоруські тексти здебіль-шого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна конста-тувати,