одного з подружжя при реєстрації шлюбу, закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин - право на виховання, спілкування, захист тощо. Разом із тим, основна кількість особистих відносин, які виникають у сім’ї і ґрунтуються на таких почуттях, як любов, дружба, відданість, не складають сферу правового регулювання і не включаються до предмету сімейного права. Майнові відносини виникають стосовно конкретного майна, його належності тим чи іншим учасникам сімейних відносин, порядку користування та розпорядження таким майном, вчинення правочинів щодо нього тощо [14, c. 28].
Метод сімейного права. Метод сімейного права - це сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольову поведінку учасників сімейних відносин. Характер юридичного інструментарію, який застосовується в процесі регулювання, в першу чергу визначається характером самих відносин, що регулюються. Саме предмет правового регулювання обумовлює ступінь інтенсивності дії права, тобто широту охоплення правовим регулюванням, ступінь обов’язковості правових приписів, форми і засоби правового примусу, ступінь деталізації правових норм та напруженість правового впливу на суспільні відносини. Тому особливості сімейних відносин визначають сутність правових засобів, які застосовуються в процесі їх регулювання, особливості юридичного інструментарію, який «стягується» в єдиний регулюючий комплекс.
За сучасних умов метод регулювання сімейних відносин може бути визначений як метод диспозитивний, бо він являє собою сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на відносини рівноправних суб’єктів, положення яких характеризується взаємною координацією цілей та інтересів і які в процесі взаємодії задовольняють свої власні інтереси.
Зміст диспозитивного та імперативного методів у першу чергу утворюється з тих елементів правової матерії, які виражають способи правового регулювання. До них, зокрема, належать: дозвіл, заборона та позитивне зобов’язання. Вказані способи правового регулювання пов’язані з суб’єктивними правами та здійснюються через них. Певне поєднання цих способів визначає загальну лінію правового регулювання сімейних відносин. Дозвіл, заборона та позитивне зобов’язання знаходять свій безпосередній вираз у відповідних регулятивних нормах об’єктивного права - уповноважувальних, заборонних та зобов’язальних. Внаслідок їх дії в процесі правового регулювання учасники сімейних відносин набувають суб’єктивних прав та обов’язків [7, c. 48].
У сімейному праві існує увесь спектр способів правового регулювання. В першу чергу треба зазначити ті з них, які визначають сферу дозволеної поведінки учасників сімейних відносин. Дозволи в сімейному праві можуть виражатися у різні способи – прямо чи опосередковано. Подружжя мас право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ст. 78 СК); батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (ч. 1 ст. 151 СК); батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина (ч. 1 ст. 154 СК) тощо. Це зразки прямого дозволу, який наділяє учасників сімейних правовідносин певними правами без будь-яких застережень.
Порівняно з дозволами, які мають широкий, загальний характер, заборони в сімейному праві, як правило, формулюються більш конкретно. Нерідко вони висловлені досить категорично. Наприклад, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, рідні брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (ч. 1,2, З ст. 26 СК); примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (ч. 1 ст. 24 СК).
Для сімейного права характерним є те, що до випадків невиконання заборон, які встановлені сімейно-правовими нормами, застосовуються санкції, закріплені в цивільному законодавстві. Наприклад, якщо один з подружжя уклав договір, який потребує нотаріального посвідчення, без згоди другого з подружжя, яка також мала бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. З ст. 65 СК), то такий договір є нікчемним за правилами ст. 220 ЦК України. Такий правочин не створює юридичних наслідків для сторін і кожна з них зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).
Для сімейного права характерною є наявність багатьох норм, які містять позитивні зобов’язання. В першу чергу вони адресуються повнолітнім членам сім’ї та родичам - батькам, усиновлювачам, опікунам та піклувальникам. Позитивні зобов’язання ніби спонукають учасників сімейних відносин до позитивних дій, стимулюють їхню правомірну поведінку. Так, батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); опікун, піклувальник зобов’язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти (ч. 1 ст. 249 СК); особи, у сім’ях яких виховувалася дитина, зобов’язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 269 СК) тощо [11, c. 66].
Метод сімейного права, як і будь-який інший метод правового регулювання, в-першу чергу залежить від того, що саме - дозволи чи заборони та зобов’язання – переважають у ньому, яке співвідношення, яка питома вага кожного з цих способів правового регулювання. Мабуть, одним із головних аргументів на користь концепції «сімейне право - самостійна галузь права» було те, що в сімейному праві міститься чимало заборон та позитивних зобов’язань, натомість дозволи мають обмежений характер. Останнім часом у цьому питанні помітні кардинальні зрушення. Визнання приватної власності, відміна багатьох заборон щодо об’єктів права власності, розширення сфери приватного права в цілому знайшли свій