Право як нормативний регулятор діє через суб’єктивні права та обов’язки учасників сімейних правовідносин. Належне учаснику сімейних відносин суб’єктивне право може розглядатися як сукупність двох факторів: а) спроможності реалізації свого права власними діями (наприклад, подружжя здійснює права щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном); б) спроможності вимагати відповідної поведінки від іншої особи (батьки, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, мають право вимагати від повнолітніх дітей відповідного утримання). Крім того, кожен з учасників сімейних відносин має суб’єктивне право на захист свого права або інтересу у разі їх порушення.

Основні засади (принципи) сімейного права. Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімейного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов’язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорієнтації основних засад сімейного права, способах та цілях правового регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього основними засадами (принципами) сучасного сімейного права є:

1) державна охорона сім’ї, материнства, батьківства;

2) рівність учасників сімейних відносин;

3) недопустимість державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя;

4) пріоритет сімейного виховання;

5) регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками;

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї [9, c. 122].

1. Відповідно до ч. З ст. 51 Конституції України, ч. 1 ст. 5 СК держава охороняє сім’ю, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї. Це головне загальне положення, яке стосується сім’ї і визначає її значення в суспільстві, ставлення до неї держави. Держава здійснює стосовно сім’ї державну політику, яка є складовою соціальної політики України. Мета державної сімейної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для всебічного розвитку сім’ї та її членів, найповнішої реалізації сім’єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім’ї як основи суспільства [2]. Основними принципами державної сімейної політики є: суверенітет і автономія сім’ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надання державою гарантій соціального захисту сім’ї; паритетна рівновага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах життя; соціальне партнерство сім’ї та держави; пріоритетність інтересів кожної дитини незалежно від того, в якій сім’ї вона виховується, та наступність поколінь [3, c. 404].

2. Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положеннях ст. 21 Конституції України та частин 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Треба зазначити, що рівність прав учасників сімейних відносин не означає їх однаковості. Наприклад, у сімейному праві в деяких випадках враховуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік не мас деяких прав, які за своєю природою можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина мас право на утримання від чоловіка під час вагітності, а також до досягнення дитиною, яка проживає з матір’ю, трьох років (ст. 84 СК). Разом із тим, урахування біологічних особливостей чоловіка та жінки не надає переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Суттєві особливості мають також відносини між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними особами. У психічному, соціальному, економічному сенсі ці особи не с рівними. Важко, наприклад, порівняти трирічну дитину та її батька або матір, які є повністю дієздатними та дорослими особами. Та в юридичному сенсі ці особи визнаються рівними, бо в їх відносинах відсутні засади влади і підпорядкування.

3. Принцип недопустимості державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя закріплено в ст. 32 Конституції України, ст. 301 ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК України. Цей принцип є новим для вітчизняного сімейного права. За радянських часів протягом десятиріч держава не визнавала сім’ю сферою приватного існування людини і вважала за необхідне проводити політику активного формування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою різних соціальних, у тому числі й правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідовно проводиться кілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та свобод і які віддзеркалюють ті поступові зміни, які здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно