Реальним втіленням споконвічного прагнення українського народу до утвердження своєї державності стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України [8, 429], яка заклала основоположні політико-правові, соціально-економічні принципи побудови Української держави. На основі Декларації 3 серпня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про економічну самостійність Української РСР” [8, 499], в якому визначено зміст, мета та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи. Особливої значимості набули положення ст. 4 закону, відповідно до якої визначалася основа економічної самостійності України і передбачалися три форми власності – державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) та інші, передбачені законом форми власності. Водночас постановою Верховної Ради України “Про реалізацію Закону “Про економічну самостійність Української РСР”” було доручено Раді Міністрів підготувати проекти законодавчих актів про:

власність; землю; оподаткування; оренду; підприємництво; підприємство; акціонерні товариства; банки; фінансово-кредитну систему; цінні папери і фондовий ринок; захист споживача; ціноутворення; роздержавлення та інші. Наведений перелік проектів очікуваних законодавчих актів засвідчив певною мірою при-хильність найвищого законодавчого органу курсові ринкових реформ. Однак, як показав подальший розвиток подій, здійснення цих реформ відбувалося досить суперечливо, непослідовно і надто повільно.

Не випадково серед зазначених проектів законодавчих актів на перше місце поставлений проект акта про власність. Саме законодавству про власність відводилася визначальна роль у реформуванні планової одержавленої економіки. Зав-дання з його створення певною мірою полегшувалося тим, що 6 березня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про власність в СРСР", введений у дію з 1 липня 1990 р. [14, 249]. У ньому відображено нові прогресивні рішення багатьох економіко-правових проблем. Зокрема законодавець відмовився від поняття “особиста влас-ність громадян”, ввівши в закон поняття “власність громадян СРСР” як одну з форм власності в СРСР. Це стало наслідком компромісу між прихильниками збе-реження особистої власності і прихильниками негайного запровадження в країні приватної власності.

Цивільний кодекс України та Закон України “Про власність” – основні джерела формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні.

7 лютого 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон УРСР “Про власність”, який набрав чинності 15 квітня 1991 р. [9, 249].

Безперечно, Закон України “Про Власність” сприйняв прогресивні і вдалі положення союзного закону. Водночас навіть поверховий аналіз обох законів дає змогу впевнитися у наявності істотних відмінностей в їхніх структурі та змісті.

Так, Закон України “Про власність” містить 57 статей (союзний - 34), 8 розділів (союзний - 6), преамбулу (в союзному законі преамбули немає). Отже український закон має на 23 статті і 2 розділи більше, ніж союзний закон.

Ці кількісні дані мають не лише формальне, а й змістовне значення. Справа в тому, що в Законі України “Про власність” відносини власності, у тому числі і грома-дян, повніше регламентовано. Звертає на себе увагу і той факт, що в українсько-му законі застосовується поняття “право власності”, а в союзному - просто “власність”. Відповідно названо і розділи: “3агальні положення”, “Право виключної власності народу України” “Право колективної власності”, “Право державної власності”, “Право інтелектуальної власності”, “Право власності інших радянських республік Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій”, “ Захист права власності”. Переваги застосування поняття “право власності” в українському законі очевидні, оскіль-ки в даному законодавчому акті йдеться про суспільні відносини, врегульовані правом, а не про відносини в економічному їх розумінні

Дещо не збігаються і назви зазначених законів. Ця обставина може виявитися навіть істотною. Аналізуючи назву Закону України “Про власність”, можна дійти висновку, що він захищає і ту власність, яка перебуває поза межами України.

В обох законах передбачено три форми власності. У Законі України “Про власність” — індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і держав-на, в союзному законі — власність громадян, колективна і державна. Зовні за-значені форми власності збігалися, але їхній зміст, як свідчить аналіз інших роз-ділів законів, далеко не однаковий, про що далі буде сказано детальніше.

В союзному законі перераховувалися об'єкти права власності безвідносно до тієї чи іншої форми власності. У Законі України “Про власність” визначений пе-релік об'єктів права власності, що є більш прийнятним для умов перехідного пе-ріоду, оскільки таким чином усувалася можливість різного тлумачення змін у правовій системі. Союзним законом було встановлено, що власник має право ви-користовувати своє майно для будь-якої господарської чи іншої діяльності. У За-коні України “Про власність” таке питання вирішено більш радикально, оскільки в ньому прямо передбачено право власника використовувати своє майно для під-приємницької діяльності.

Спільним для обох законів, зокрема, є те, що в них однаково визначалася правомочність власника, який на свій розсуд володіє, користується і розпоря-джається належним йому майном. Причому власникові надано право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (раніше