Інша справа, що до недавнього часу у формалізованих нотаріальних догово-рах про відчуження жилих будинків, як правило, спеціально не йшлося про мо-мент виникнення у набувача права власності, а відтак вважалося, що при нота-ріальному посвідченні договору відбувалася символічна передача жилого будинку, вручення ключів тощо (звичайно, якщо між сторонами не було іншої додаткової домовленості). Отже, у будь-якому разі право власності на жилий бу-динок за договором про його відчуження (якщо однією із сторін є громадянин) не може виникнути у набувача раніше нотаріального посвідчення, оскільки та-кий договір набуває юридичної сили лише з моменту його нотаріального посвід-чення.

Особливу позицію щодо кооперативних квартир висловив Пленум Верховно-го Суду України, який у своїй постанові "Про практику застосування судами за-конодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 р. (зі змінами від 25 грудня 1992 р.), зазначив, що право власності на куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору. (п. 6-2).

ЦК УРСР не передбачив правових наслідків щодо недодержання вимог ч. 2 ст.227 про реєстрацію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу за участю громадянина. Однак її зміст дає достатньо підстав для висновку про те, що відсутність такої реєстрації не тягне за собою недійсність такого договору. Правила ст.227 ЦК УРСР поширюються також на купівлю-продаж квартир, договори дарування нерухомого майна за участю громадянина та договори довічно-го утримання.

ЦК УРСР не встановив правила про обов'язковість нотаріального посвідчен-ня та реєстрацію угод з відчуження жилих будинків та іншої нерухомості, які ук-ладаються лише між юридичними особами. Тому можна вважати, що право влас-ності на будівлю, відчужувану за договором купівлі-продажу між юридичними особами, має виникати за ст. 128 ЦК УРСР. Водночас необхідно зазначити, що нормативні акти радянського періоду передбачали обов'язкову реєстрацію всіх будинків і домоволодінь у межах міст і селищ міського типу, яка здійснювалася на підставі Інструкції про порядок реєстрації будинків і домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комуналь-ного господарства 31 січня 1966 р. Реєстрації підлягали будинки із закінченим будівництвом та прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої ради на підставі документів, які "встановлюють право власності (правовстановлюючих документів)" відповідно до додатку. Серед таких правовстановлюючих документів, зокрема, зазначалися: свідоцтва про право власності, дого-вори купівлі-продажу, міни, дарування, свідоцтва про право власності на спадщину, акти відведення земельної ділянки під будівництво та акти державної комісії про введення будинку в експлуатацію.

Зазначена Інструкція втратила чинність у зв'язку з затвердженням Держав-ним комітетом України по житлово-комунальному господарству 13 грудня 1995 р. Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у Мін'юсті України 19 січня 1996 р. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житло-вої політики України від 9 червня 1998 р. за була затверджена Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, у зв'язку з чим зазначені Правила втратили чинність. Однак згодом ця Інструкція також втратила чин-ність після затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна наказом Мін'юсту України від 7 лютого 2002 р. [12. 15]. Державна реєстрація нерухомості має велике практичне значення для покупця чи іншого її набувача, адже вона дає їм можливість пересвідчитися у на-явності у продавця права власності на відчужувану нерухомість.

В новому законодавстві дещо розширилося коло випадків обов'язкового нота-ріального посвідчення угод з наступною їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визначення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у первісній редакції) договір купівлі-продажу об'єкта приватизації підлягає нотарі-альному посвідченню, а також реєстрації виконкомами рад народних депутатів протягом одного місяця з дня його укладення, а порядок переходу права власнос-ті на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль, не зазначено, якого законодавства).

По-іншому було вирішено це питання у первісній редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", у ст. 24 якого прямо зазначалося, що до покупця, який придбав на аукціоні, кон-курсі об'єкт приватизації, переходить право володіння, користування та розпоря-дження цим об'єктом з моменту удару молотка ліцитатора або підписання про-токолу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства — з дати прийняття органом приватизації рішення про ви-куп. На перший погляд складається враження, що у зазначеній статті під пере-ходом прав володіння, користування та розпорядження об'єктом приватизації не йдеться про перехід права власності. Але