2. Право власності на цінні папери на пред'явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних па-перів.

У разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред'явника право влас-ності на цінні папери переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

3. Право власності на цінні папери, випущені в бездокументарній формі, пе-реходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Отже, аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність значних, не завжди виправданих розбіжностей та прогалин у підходах до вирішення проб-леми моменту виникнення права власності. Тому бажано було б сформулювати єдині критерії щодо виникнення права власності залежно від правових підстав придбання майна (створення нового об’єкта, придбання за цивільно-правовими договорами, придбання у порядку приватизації, одержання заробітної плати тощо).

Певною мірою розв’язано цю проблему у новому ЦК Російської Федерації 1994 р. (частина перша), ст. 223 якого сформульовано так:

"1. Право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її пере-дачі, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. У випадку, коли відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, якщо інше не встанов-лено законом".

Практично наведений текст ст. 223 відтворює дослівно текст ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р., за винятком п’яти останніх слів ч. 2 "якщо інше не встановлено законом", яких не було у ст. 135. Водночас у новому ЦК РФ з’явилася нова ст. 219 "Виникнення права власності на новостворюване нерухоме майно", в якій записано: "Право власності на будинки, споруди та інше новостворюване нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої ре-єстрації".

У ст. 334 ЦК України знайшли своє підтвердження положення ст. 128 ЦК 1963 p. щодо визначення моменту права власності у набувача майна за догово-ром. Водночас у ній передбачені новели. Так, у ст. 334 ЦК України, зокрема, заз-начається, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації — з моменту його реєстрації.

Як бачимо, зміст ст. 334 ЦК України повторює зміст п. 2 ст. 223 ЦК РФ. Од-нак є сумніви щодо необхідності введення в Україні норми, аналогічної ч. 2 ст. 223 ЦК РФ у частині приурочення моменту виникнення у набувача права власності до моменту реєстрації угоди про відчуження певного майна. Такий під-хід законодавця був підданий критиці ще в літературі соціалістичного періоду, в якій зверталася увага на відсутність у ЦК РРФСР визначеного терміну, протя-гом якого договір про відчуження, зокрема жилого будинку, має бути зареєстро-ваний у виконавчому комітеті. Щоб уникнути цього недоліку, пропонувалося пе-редбачити певний строк для реєстрації угоди про відчуження жилого будинку. Однак у новому ЦК РФ ці пропозиції не було враховано.

Російський варіант визначення моменту виникнення права власності у набу-вача нерухомості може поставити продавця у значно гірше становище порівняно з покупцем, оскільки, крім всього, в ЦК РФ нічого не сказано про те, хто має здійснювати реєстрацію угоди — продавець чи покупець. Наприклад, за догово-ром купівлі-продажу громадянин придбав жилий будинок, у який переїхав для постійного проживання, а продавець виїхав для проживання в іншу країну. По-купець протягом кількох років не зареєстрував нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (між тим законодавець якраз і не зобов'язує робити це саме покупця). За чинним законодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору власником будинку, хоч фактично він себе таким вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку зберігатиметься невиз-наченість правового становища покупця і продавця. За такого підходу можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: а) встановити найкоротший термін для здійснення реєстрації угоди набувачем (наприклад, 10 днів); б) зобов'язати обид-ві сторони чи набувача здійснювати реєстрацію угоди про відчуження нерухо-мості в день нотаріального посвідчення цієї угоди, що може виявитися практично неможливим; в) зобов'язати нотаріальні контори (нотаріусів) направляти копію угоди до БТІ для реєстрації, що також може ускладнити ситуацію.

На наш погляд, у новому ЦК України варто було зберегти випробуваний практикою текст ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР, згідно з якою право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором, та не пов'язувати момент виникнення у набувача неру-хомого майна за договором до моменту його державної реєстрації. Водночас не-обхідно врахувати вже введені новими законодавчими актами особливі випадки визначення моменту виникнення права власності, а також підтримати правило ст. 333 ЦК України про те, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту створення майна, а якщо право власності на нього підлягає державній реєстрації, то право власності виникає з моменту реєстрації.

3.4. Правовстановлювальні документи, що підтверджують право власності на окремі види майна.

Право власності на окремі види майна обов’язково має підтверджуватися відповідними правовстановлювальними документами. Відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності правовстановлюючих документів, за якими здійснюється така реєстрація, належать:

1. Договори купівлі-продажу, міни, дарування,