Відповідачем тут може бути будь-який суб'єкт, діяльність якого призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності те-риторії, погіршення природних властивостей землі, що у свою чер-гу вплинуло на зниження цінності зазначеного майна, а відтак по-рушило право власності.

Висновки

З прийняттям Верховною Радою України 16 січня 2003 р. нового Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., настала потреба у вивченні майбутніми юристами його положень і формуванні навичок практичного застосування.

Ідея написання цієї роботи виникла через нестачу висвітлення подібних тем в сучасній цивілістичній літературі і направлена на подальше поглиблене розкриття питання щодо формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні.

Особливістю цивільного права України на сучасному етапі його розвитку є реформування цивілістичної доктрини (концепції). Результатом такого реформування має бути (за сприятливих умов) перехід від “соціалістичної”, “радянської” доктрини цивільного права до нового розуміння його як категорії, тотожної приватному праву.

Слід зазначити, що актуальним являється питання про визнання права власності у випадках, якщо воно оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності.

Позов про визнання права власності – це вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту наявності у нього права власності на спірне майно. При цьому такий позов може бути подано окремо або у поєднанні з вимогами про повернення майна чи усунення перешкод у користуванні і розпорядженні майном. В останньому випадку має місце поєднання позову про визнання права власності з віндикаційним, негаторним або прогібіторним позовом тощо.

Позови про визнання права власності спрямовані на захист можливості здійснення права власності шляхом підтвердження в судовому порядку факту належності власнику спірного майна на праві власності.

Умови подання позову про визнання права власності:

наявність права власності у позивача;

оспорювання права власності іншими особами;

наявність у4 власника можливості довести своє право власності.

Позивачем може бути власник речі незалежно від того, володіє він нею чи ні.

Відповідач – особа, що заявляє чи не заявляє про свої права на річ, але у кожному разі оспорює право власності позивача або не визнає за останнім права власності на спірне майно.

Змістом позову є вимога власника, чиї права оспорюються, про констатацію перед особами, які оспорюють його право на річ, наявності у нього права власності на спірне майно.

Значною мірою радянська цивільно-правова доктрина в Україні виявилась у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак – у відмові від приватного права як такого.

Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістичні концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті ЦК УСРР 1922 р. і розвитку цивілістичної думки в подальші роки.

Принципово важливим було положення про зосередження в руках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорстокого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою, відмова від основних принципів приватного права.

Зрозуміло, що норми ЦК УСРР 1922 р. вимагали подальшого вдосконалення. Саме тому, 18 липня 1963 р. був прийнятий Цивільний кодекс УРСР, який набув чинності 1 січня 1964 р. і містив 572 статті. Але і зміст цього кодексу не згадував поняття приватної власності. ЦК виходив із існування соціалістичної власності і обмеженої особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних і культурних потреб.

Кодекс УРСР 1963 р. з відповідними змінами і доповненнями був чинним в Україні до 1 січня 2004 р.

На даний час українське законодавство – у тому числі і цивільне – перебуває у стані динамічного розвитку. Виявивши тверде рішення інтеграції до європейського правового поля, вступивши до багатосторонніх міжнародних договорів, Україна постала перед необхідністю реформування власної правової системи відповідно до європейських стандартів.

І однією із найважливіших у цивілістиці є проблема формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні.

Цю проблему досліджують такі видатні вчені – цивілісти як О.В. Дзера, Я.М. Шевченко, Є.О. Харитонов, С.О. Сарновська та інші. Але, не зважаючи на великий внесок згаданих науковців у подолання даної проблеми, вона все ж залишається недостатньо дослідженою і потребує подальшого вивчення.

Наведемо окремі випадки прогалин у підходах регулювання питань формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні.

Конституція України відокремила комунальну власність від державної, зазначено, що суб’єктами права комунальної власності (ст. 142) визнані: територіальні громади сіл, селищ, міст районів у містах. Проте належного врегулювання відносин права комунальної власності поки що не дістали.

Потребує подальшого чіткого врегулювання питання права власності на землю. Особливо щодо вільної купівлі-продажу землі.

згідно п. 10 Правил торгівлі у розстрочку, затверджених Кабінетом Міністрів України від 01 липня 1998 р. “право власності на товари, передані згідно з договором у розпорядження покупця, переходять до нього після кінцевого розрахунку”. Але ця норма ставить у явно невигідне становище продавця, оскільки на нього покладається ризик випадкової загибелі проданого в кредит товару.

Отже, аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність значних, не завжди виправданих розбіжностей та прогалин у підходах до вирішення проблем формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні.

Певною мірою розв’язано цю проблему у моїй дипломній роботі, яка слугуватиме подальшому дослідженню питань щодо сучасного стану інституту права власності у нашій країні.

Список використаних джерел.

І. Нормативно-правові акти.

Конституція України. – К.: право, 1996.

Цивільний кодекс України. – К.: “Атіка”, 2003.

Господарський кодекс України. – К.: “Атіка”, 2003.

Земельний кодекс України. – К.: