Можна назвати й інші спільні риси та відмінності в змісті союзного і україн-ського законів про власність. У необхідних випадках це питання висвітлювати-меться й далі.

Відповідно до постанови Верховної Ради України про введення в дію Закону УРСР “Про власність” встановлено ряд принципових положень щодо застосуван-ня норм цього закону.

По-перше, було визнано за необхідне надалі, до приведення законодавства України у відповідність із Законом "Про власність", застосовувати чинні акти за-конодавства України, оскільки вони не суперечать цьому законові. Отже, внаслі-док введення такого положення дія ЦК УРСР та інших актів законодавства щодо відносин власності виявилася обмеженою, а також постала досить важка проб-лема виявлення невідповідності норм раніше прийнятих актів законодавства За-кону “Про власність”.

По-друге, Закон “Про власність” має застосовуватися лише до правовідно-син, які виникли після введення в дію закону, тобто з 15 квітня 1991 р. Щодо правовідносин, які виникли до 15 квітня 1991 p., Закон “Про власність” застосо-вується до тих прав та обов'язків, що виникнуть після введення в дію закону, за винятком положень ст. 15 "Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна", які мають застосовуватися до правовідносин, що виникли як до, так і після 15 квітня 1991 р.

По-третє, правила, вміщені в Законі “Про власність” і передбачені Законом СРСР “Про власність в СРСР”, мають застосовуватися з дня введення в дію За-кону СРСР, тобто з 1 липня 1990 р. Ця обставина, крім того, дає нам підстави визначити новий сучасний період розвитку права власності з 1990 р.

Зазначеною постановою встановлено порядок розмежування державної власності та порядок розгляду справ судовими органами. Варто зазначити, що Раді Міністрів УРСР було доручено:

1) внести в 1991 р. на розгляд Верховної Ради УРСР проекти законодавчих актів про інтелектуальну власність та законодавчого акта, який би визначав ви-ди майна, що не може бути у власності громадян, громадських об'єднань, міжна-родних організацій та юридичних осіб інших держав, а також спеціальний поря-док набуття права власності громадян на окремі види майна;

2) до 15 червня 1991 р. подати пропозиції про приведення законодавчих актів УРСР у відповідність із Законом УРСР “Про власність”;

3) привести до 1 липня 1991 р. рішення уряду УРСР у відповідність із Зако-ном УРСР “Про власність”;

4) забезпечити до 15 липня 1991 р. перегляд і скасування міністерствами, державними комітетами і відомствами УРСР їх нормативних актів, у тому числі інструкцій, які суперечать зазначеному законові.

Правовому регулюванню відносин власності громадян присвячений розділ З Закону України “Про власність”, який дістав назву "Право індивідуальної влас-ності" (у первісній редакції) і містив усього 9 статей (статті 11 —19). Безпосеред-нє праворегулююче значення щодо власності громадян мають також ст. 2 (визна-чається зміст права власності та його форми), ст. З (встановлюється коло суб'єктів права власності), ст. З (встановлюється обсяг повноважень власника). Певну регулятивну функцію щодо власності громадян виконують і деякі інші статті, які або встановлюють конкретні юридичні підстави виникнення у грома-дян права власності (ст. 23), або визначають їх права як власників (статті 21, 25 і 38), або забезпечують захист права власності громадян (відповідні статті розді-лу 8 "Захист права власності") тощо. Варто зазначити, що до Закону України “Про власність” уже вносилися відповідні зміни та доповнення. Визначною по-дією стало прийняття Верховною Радою України 7 липня 1992 р. Закону України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України”, відпо-відно до якого було вилучено поняття “індивідуальна власність” і введено нову форму власності — “право приватної власності”, що ознаменувало перемогу прихильників ринкових реформ.

У зв'язку з прийняттям Закону України “Про власність” (певною мірою і За-кону СРСР “Про власність в СРСР”) фактично втратила чинність переважна частина норм ЦК УРСР щодо власності, хоч законодавчих рішень з цього приво-ду довгий час не приймалося. Це породжувало небажаний правовий вакуум у правовому регулюванні значної і важливої сфери цивільних правовідносин. Ли-ше 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК та деяких інших законодавчих актів. Так, з ЦК УРСР були виключені: глави 7, 8, 9, статті 87, 871, 88, 100—104, 106, 108, 111, 117, 120—127, 134, 135, 141, 142, 144, 146, 149, 150, 226, 2271, 563 і 571. Визнано такими, що втратили чинність, статті 8—11, 14 Указу Президії Верховної Ради УРСР “Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР” від 9 грудня 1963 p., виключено ч. З ст. 141 Житлового кодексу УРСР [10, 562].

Стаття 86 ЦК УРСР була викладена в редакції ст. 2 Закону України “Про влас-ність” з введенням до неї нової частини — шостої, у якій зазначалося, що відно-сини власності регулюються Законом України “Про власність”, ЦК, іншими за-конодавчими актами. Певних змін зазнали також статті 107, 228 і 224 ЦК УРСР.

Праворегулюючого значення для відносин власності цього періоду тією чи іншою мірою набули норми багатьох законодавчих актів України, зокрема зако-нів України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватиза-цію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про господарські товариства”, Земельного кодексу України, Житлового кодексу України, Кодексу законів про шлюб