Наявність широкого спектра законодавчих актів, які прямо чи опосередкова-но регулюють на даному етапі відносини власності, явище цілком закономірне, оскільки і сьогодні триває інтенсивний процес законотворення з метою переходу від соціалістичної до ринкової економіки. Водночас у зв'язку з виключенням з ЦК УРСР (1963 р.) великої кількості статей щодо відносин власності подальше збереження правового вакууму знижує ефективність правових гарантій, які забезпечують здійснення прав власників та їхній захист. Все це вимагало якомога швидшого прийняття нового ЦК України. Тому новий ЦК України, який введено в дію з 1 січня 2004 p., безумовно, істотно підвищив ефективність правового регулювання відносин власності громадян та інших суб'єктів.

Однак Закон України “Про власність”, незважаючи на прогресивний у ціло-му його зміст, внаслідок багатьох причин не міг вирішити усіх проблем щодо ре-гулювання відносин власності. Деякі його положення виявилися невдалими або неадекватно врегулювали ті чи інші відносини власності, що зумовило необхід-ність внесення відповідних змін.

Так у п. 4 ст. 2 Закону України “Про власність” було записано, що власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна. Всі форми власності є рівноправними. Таким чином, на даному етапі формування самостійної Української держави законодавці досягли певного компромісу, зберігши попередню форму індивідуального привласнення матеріальних благ і ввівши нову форму такого привласнення, тобто приватну трудову власність. Подібний поділ на дві підформи індивідуальної власності гро-мадян, на наш погляд, практично ніякого юридичного значення не мав, оскільки перелік її об'єктів такий, що виходить далеко за межі добре відомої особистої власності. Таке формулювання мало на меті задовольнити ідеологічні погляди прихильників збереження соціалістичної власності. Так чи інакше, в Законі “Про власність в СРСР” це питання було вирішено консервативніше, хоч заради спра-ведливості слід визнати, що під поняттям “власність громадян” можна розуміти і приватну власність.

Досить швидко законодавці самі зрозуміли, що зупинити впровадження в економіку приватної власності громадян об'єктивно неможливо. А тому 7 червня 1992 р. до п. 4 ст. 2 Закону “Про власність” були внесені зміни, відповідно до яких п. 4 дістав таку редакцію: “Власність в Українській РСР виступає в таких формах: приватна, колективна, державна”. Захопившись визначенням форм власності, законодавці забули про існування другого речення зазначеного пунк-ту, яким стверджувалася рівноправність усіх форм власності. Тому невдовзі за-конодавці знову повернулися до обговорення змісту п.4 ст. 2 Закону України “Про власність”, який після внесених 14 жовтня 1992 р. змін був викладений у такій редакції: “Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними” [11, 660]. У цілому ст. 2 “Право власності” набула такого змісту:

“1. Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

3.|Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

5.Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту”.

Таким чином, Закон України “Про власність” проголосив різноманітність існуючих в Україні форм власності, але прямо визначив лише три. Однак у роз-ділі 2 закону законодавець окремо виділив і врегулював виключну власність на-роду України (статті 9 і 10). Крім того, законодавець вирішив поділити державну власність на два її різновиди: загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). За-кладена в законі концепція форм власності виявилася недосконалою і проіснува-ла до прийняття в 1996 р. нової Конституції України, в якій по-іншому сформу-льовано положення про форми власності. У ній, зокрема, комунальна власність була визнана самостійною формою, а колективна форма взагалі не згадується.

Важливе місце в Законі України “Про власність” посідають положення про суб'єктів права власності усіх її форм. Відповідно до ст. З закону суб'єктами пра-ва власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього закону мо-жуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжна-родні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Незва-жаючи на те, що в ст. З закону визначено коло суб'єктів права власності, законодавець в інших статтях (статті 11, 20, 32 і 40) визначає їх додатково щодо кожної форми власності. При цьому є певні розбіжності у загальному і спеціаль-ному переліках суб'єктів права власності, що призвело до різного висвітлення їх і в юридичній літературі.

Так, у ст. 11 Закону України “Про власність” записано:

"1. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства.

2. Громадяни інших радянських_республік (у первісній редакції), іноземні гро-мадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України".

Як бачимо, п. 1 ст. 11 Закону України “Про власність” суб'єктами права при-ватної власності визнаються лише фізичні особи, що відповідає загальній концеп-ції закону. Оскільки в майбутньому приватною може бути визнана також влас-ність юридичних осіб, то відповідно в новому ЦК України ця обставина має бути врахована.

Особливо гостро в юридичній літературі критикувалося поняття “колективна власність” та його суб'єктний склад. Багато українських учених прямо вислови-лися проти подальшого збереження