Особливості права колективної власності (нині — права власності юридич-них осіб) визначено багатьма спеціальними законами, зокрема законами України "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські това-риства", "Про споживчу кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство".

Цілком очевидною є тенденція до трансформації права колективної власності у право власності юридичної особи. Так, відповідно до нового Земельного кодек-су України від 25 жовтня 2001р.[35, 3-18] земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, а її суб'єктами можуть бути громадяни, юридичні особи, територіальні громади та держава (статті 78 і 80). Така ж кон-цепція щодо форм власності та її суб'єктного складу закладена в новий ЦК Ук-раїни.

Досить складними виявилися процеси нормотворення у врегулюванні відно-син державної власності, що зумовлювалося політичними, соціально-економічни-ми та іншими умовами становлення державності України.

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матері-альних благ в інтересах народу, їй притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення, у зв'язку з чим у період існуван-ня СРСР вона дістала назву загальнонародної. Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення — державу. Це оз-начає, що державна власність з'явилася в суспільстві з виникненням держави.

Державна власність понад 70 років посідала провідне місце серед усіх форм власності в СРСР, а її питома вага у цілому становила понад 90 відсотків у національному багатстві країни. Разом з колгоспно-кооперативною власністю вона була основою економічної системи СРСР.

Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до встановлення для неї пільгового еконо-мічного і правового режиму, стримування розвитку інших форм власності. Як ві-домо, загальнонародний характер державної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неподільністю майнового фонду і єдністю суб'єкта. З правового погляду єдиним власником усього державного майна при такій конст-рукції виступає сама держава, символізуючи волю та інтереси всього народу. Та-ке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихо-ванню у трудящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більше того, це призвело до відчуження трудящих від засобів ви-робництва. Склалося становище, за якого вони були позбавлені права впливати на формування відносин власності, розподіл отримуваних від її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спочатку в Законі СРСР "Про власність в СРСР", а згодом і в Законі України "Про власність", у яких було передбачено принципово нову конструкцію права державної власнос-ті, спрямовану на забезпечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багатосуб’єктності та інші новели.

У формуванні законодавства про державну власність в Україні умовно можна виділити два етапи: перший — з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України до прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції України, другий — з моменту прийняття нової Конституції України і до нинішнього часу. Такий поділ на етапи зумовлений тим, що в новій Конституції України закладено принципово нову структуру побудови державної власності, оскільки від держав-ної власності була відокремлена комунальна власність, яка набула повної авто-номності у правовому регулюванні. Ця обставина враховуватиметься у викла-денні матеріалу цієї глави.

На самому початку становлення української державності на юридичне зак-ріплення за Україною частки загальносоюзної власності, розташованої і створе-ної на території України, спрямовувалися спеціальні нормативні акти. Так, уже 29 листопада 1990 р. постановою Верховної Ради України було встановлено мо-раторій на зміну форм власності на державне майно, а з метою впорядкування системи управління державним майном постановою Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР" від 15 жовтня 1990 р. на Кабі-нет Міністрів України було покладено функції з управління республіканською власністю. Однак найповніше юридичне оформлення державна власність дістала в Законі України "Про власність", який заклав визначальні принципи правового врегулювання державної власності.

Залежно від рівня усуспільнення державну власність в України відповідно до ст. 31 Закону України "Про власність" було спочатку поділено на загальнодер-жавну власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комуналь-ну власність). До особливого різновиду державної власності може бути віднесе-но також власність Автономної Республіки Крим. Поділ державної власності на загальнодержавну і комунальну власність був підданий критиці багатьма юрис-тами (Я. М. Шевченко, С. І. Пересунько та ін.) у зв'язку з відсутністю у кому-нальної власності ознак загальнодержавного рівня усуспільнення, адже він обме-жується населенням певного адміністративно-територіального утворення. Проте така структурна побудова державної власності, закріплена Законом України "Про власність", проіснувала до прийняття в 1996 р. нової Конституції України.

Дещо суперечливо в Законі України "Про власність" вирішувалося питання щодо суб'єктів права державної власності. Так, відповідно до ст. З закону суб'-єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юри-дичні особи та держава. При цьому право власності народу України безпосеред-ньо поширюється на такі об'єкти виключної власності, як земля, її надра, повітряний простір тощо (ст. 9 закону). Визнання народу України суб'єктом пра-ва виключної власності аж ніяк не означає існування самостійної форми влас-ності, оскільки за своєю економічною природою вона фактично є також держав-ною. Народ України і Українська держава