По-іншому вирішена проблема суб'єктів права державної власності в ст. 32 Закону України "Про власність", за якою суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, Республіки Крим, а суб'єк-тами права комунальної власності — адміністративно-комунальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Крім того, суб'єктами права державної власності на землю були визнані: 1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України; 2) Верховна Ра-да Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком зе-мель загальнодержавної власності; 3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної власності.

Така багатосуб’єктність щодо державної власності не може не викликати за-перечень, адже загальновідомий постулат — у речі може бути лише один юри-дичний власник (кілька співвласників у спільній власності). Це означає, що в об'єктів державної власності юридичне має бути визнаний один власник (суб'єкт права власності), тобто держава або народ як єдине джерело влади. Таким влас-ником не повинна бути навіть Верховна Рада України. На наш погляд, законо-давча конструкція багатосуб’єктності у праві державної власності стала резуль-татом того, що юридичною наукою не було проведено чіткого розмежування між поняттями "суб'єкти права власності" і "суб'єкти здійснення права власності".

Останніми мають вважатися усі ті особи, яким власник доручає вчиняти щодо належного йому майна ті чи інші дії. Тому варто погодитися з висловленою ос-таннім часом думкою про те, що "перше поняття характеризує власника, якому належить на праві власності певне майно, друге — осіб, які можуть і не бути власниками, але є уповноваженими законом чи власником здійснювати його пра-вомочності” [36, 55]. Ця обставина врахована в новому ЦК України та інших законодав-чих актах, що регулюють відносини власності. Тобто суб'єктом права державної власності необхідно визнавати державу, утворену народом як носієм влади.

Закон України "Про власність" визначив об'єкт права власності. Переважна його частина може бути у власності будь-якого власника. Водночас законодав-ство допускає встановлення певних обмежень. Так, певне майно може бути ли-ше у державній власності. Відповідно до ст. 13 закону склад, кількість і вартість майна, що може перебувати у власності громадян, обмежується лише у випад-ках, передбачених законом. Законами України можуть встановлюватися обме-ження щодо власності юридичних осіб. Наприклад, за ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційному банку дозволено мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 10 відсотків власного статутного фонду (це обмеження не стосується приміщень, у яких розміщуються підрозділи банку, що виконують банківські операції). Є особливості у формуванні власності громадських об'єднань, релігійних та інших організацій.

Законом України "Про власність" визначено окремі переліки об'єктів права загальнодержавної та комунальної власності. До загальнодержавної власності було віднесено майно, яке не може бути у власності інших суб'єктів (майно Збройних Сил, оборонні об'єкти тощо) та будь-яке інше майно. До комунальної власності було віднесено будь-яке майно, за винятком об'єктів загальнодержав-ного (республіканського) значення.

Другий етап у становленні інституту права власності ринкового періоду пов'язаний з прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції України, яка пе-редбачала кілька важливих новел.

У Конституції України відносинам власності загалом присвячено 8 статей — 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142 та 143. Конституція встановила гарантії здійснення права власності, передбачила створення рівних умов розвитку усіх форм влас-ності, обмежила підстави примусового вилучення власності, замість колективної власності запровадила власність юридичних осіб. Однак найважливішою нове-лою стало відокремлення комунальної власності від державної. При цьому суб'-єктами права комунальної власності відповідно до ст. 142 Конституції України визнані: територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах. Проте належ-ного врегулювання відносин права комунальної власності поки що не дістали.

Особливе місце в інституті права власності посідають норми про право влас-ності на землю. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. Після прийняття Декла-рації про державний суверенітет України в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (у первісній редакції), а згодом і Законі України "Про власність" був запроваджений новий правовий інститут, який визначав умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння. Проте він не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з прийняттям Закону України "Про форми права власності на землю" від З0 січня 1992 p., яким поряд з державною були введені колективна і приватна форми власності. Тому 13 березня 1992 р. до Земельного кодексу України були внесені істотні зміни. Відповідні зміни вне-сено також до ст. 14 Закону України "Про власність".

Правові засади придбання земельних ділянок у власність, їх правовий режим, обсяг правомочностей власників, умови та порядок їх здійснення нині визнача-ються переважно нормами земельного законодавства — зокрема новим Зе-мельним кодексом України (від 25 жовтня 2001 р.) та багатьма іншими нормативно-правовими актами. Зважаючи на особливе значення землі для кожної держави, земельне законодавство встановлює певні обмеження щодо права власності на землю та його реалізації.

Розділ 2. Загально-правова характеристика змісту права власності.

2.1.