Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України "Про власність", ст. 133 ЦК УРСР, ст. 189 ЦК України власникові належить право на результати господарського ви-користання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено зако-ном або договором.

Закон України "Про власність" (ст. 22) визначає, що продукція орендаря, ви-роблена ним з використанням орендованого майна, а також одержані ним доходи стають його власністю. У власності орендаря залишаються також зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якщо інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про вдосконалення, які не можуть бути відокрем-лені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати за умови, що він зробив їх за свій рахунок і за згодою власника майна.

Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору по-бутового прокату, але при цьому воно має здійснюватись лише відповідно до при-значення цього майна.

Отже, право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних ци-вільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування на-лежним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомоч-ності інших користувачів з користування майном мають ще й спеціальні обмеження — або встановлені власником, або такі, що випливають з призначен-ня майна чи статутних завдань користувача.

2.3. Право розпорядження.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження в суб’єктивному розумінні - це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо вищевикладені правомочності володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки становлять випадки примусового вилучен-ня майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий про-даж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або об-межити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі — орендареві. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність з володіння, користування і розпорядження майном між різними особами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шля-хом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, да-рування, позики. Тим самим припиняються одні правовідносини власності і вста-новлюються інші, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець — при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований — при да-руванні, позичальник — при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.

У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або фізична відмова від майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. Навмисно зни-щуючи річ або викидаючи її, власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій — саме з цими діями пов’язано припинення права власності.

У деяких випадках розпорядження майном обмежено законом. Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦК УРСР у громадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплено державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника. Новим ЦК України також визначені правові наслідки неналежної схоронності пам'яток історії та культури. За певних умов суд може постановити рішення про їх викуп у будь - якої особи (ст. 352)

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежено в інтересах суспільства.

Як і право володіння та користування, право розпорядження може належати не лише власникові, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном має перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комітентом), але використовувати майно комісіонер не має права.

Правомочності з володіння, користування та розпорядження тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальне-ному вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто "тріада" правомочностей з володіння, користування та розпорядження у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом щодо майна, і у повному обсязі розкриває зміст права власності.

Водночас цивільне законодавство визначає і межі здійснення права власнос-ті. Так, ст. 330 ЦК України передбачає, що при здійсненні своїх прав та виконан-ні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Власник не може використовувати право