Особливості захисту права власності
Поняття “захист права власності" у спеціальному сенсі охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваже-ними органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і поновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю сутністю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для його захисту.
У зв'язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед інших ак-тів законодавства, які визначають засади, підстави та порядок за-хисту права власності, належить Конституції. Відповідно до її ст.13 держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбав-лений права власності (ст.41 Конституції).
Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення пра-ва власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов'язано з тим, що вони спрямовані насамперед на поновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинен-ня дій, якими порушується право власності. Тим самим вказані норми покликані поновити порушене право власності, а також лік-відувати наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, зав-дані інтересам власника.
Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст.386 ЦК, яка на розвиток положень ст.13 Конституції встанов-лює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів пра-ва власності.
Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:
1) його гарантованість державою;
2) його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує також ст.13 Конститу-ції);
3) його рівність для усіх суб'єктів;
4) повнота захисту (власник, права якого порушені, має не тіль-ки право вимагати відновлення стану, який існував до порушення, та припинення порушення, а й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встановлених ст.ст.22, 23 ЦК).
а) Віндикаційний позов
Основним речово-правовим засобом захисту права власності є віндикаційний позов, сутність якого полягає у витребуванні влас-ником свого майна з чужого володіння. Зокрема ст.387 ЦК вста-новлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
З урахуванням цивілістичних традицій та положень ЦК віндикаційний позов зазвичай визначають як позов власника про витре-бування його майна з чужого незаконного володіння.
Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:
1) він може бути поданий власником (або уповноваженою ним особою);
2) зміст позову становить вимога повернення речі;
3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні);
4) річ знаходиться у чужому володінні незаконно (без достатніх правових підстав для цього).
Вказані ознаки іноді об'єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання.
Наприклад, воно може бути й таким: віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. У цьому випадку увага загострюється на таких ознаках позову, як втрата влас-ником володіння річчю і перебування її у володінні невласника.
Обидва наведених визначення цілком можуть бути використа-ні для характеристики віндикаційного позову. В кожному з них є сильні і слабкі сторони. Водночас в обох випадках відсутня вказів-ка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позову — на те, що він може бути застосований лише для захисту пра-ва власності на індивідуально-визначену річ (або індивідуалізовані родові речі). Це випливає з характеру позову — вимоги повернен-ня своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) має довести, що саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річ-чю незаконно володіє інша особа.
Право на віндикацію належить власнику, який втратив володін-ня річчю. Нарівні з ним віндикувати майно може особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном внаслідок закону або догово-ру. Такою особою (титульним власником) може бути орендар, зберігач тощо. Титульним власником визнають також юридичну осо-бу, якій майно належить на праві повного господарського відання або оперативного управління (ст.48 Закону "Про власність").
Відповідачем за віндикаційним позовом є фактичний володі-лець майна, який володіє ним без правових підстав — незаконний володілець.
Змістом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконного володіння індивідуально-визна-ченої речі та компенсацію шкоди, завданої при цьому власнику. Тому позивач має право вимагати повернення саме тієї своєї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально визначена річ є юридично незамінною і тому загибель її призводить до втра-ти власником права на віндикаційний позов. У цьому разі він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.
Умови задоволення віндикаційного позову залежать від того, є незаконне володіння добросовісним чи недобросовісним.
Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач речі не мав права на її відчуження.
Володілець вважається недобросовісним, якщо знав чи повинен був знати, що придбав річ у особи, яка не мала права на її відчу-ження.
При цьому діє презумпція правомірності правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст.204 ЦК). Для її спростування має бути доведено, що набувач умисно чи з грубої необережності не врахував обставин правочину, які свідчили про те, що річ відчужується неправомірно. Отже, однієї лише необе-режності набувача недостатньо для визнання його недобросовіс-ним, повинні мати місце його умисел або груба необережність.
У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ ви-лучається у всіх випадках.
итання про витребування речі у незаконного добросовісного володільця вирішується залежно від того, оплатно чи безоплатно він придбав річ.
Так, при безвідплатному набутті майна від особи, яка не
