Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привлас-нення — первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем-ля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступо-во перетворилася з колективної основи існування людини на від-окремлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст XIX ст. Дж. С. Мілль писав: "Оскільки основоположний при-нцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі» *. Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливіс-тю. Тому "держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору" .На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен. М. Ковалевський у "Нарисі поход-ження і розвитку сім'ї та власності" (М., 1939, с. 56) також писав, що етнографія та історія свідчать, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існу-вало.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природнокліматичних та інших умов ви-робництва сформувалися три локальні цивілізації — азіатська, ан-тична і германська, яким була притаманна специфіка щодо влас-ності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племінна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності — власником землі виступали одночасно община (сім'я) та глава сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Принцип різноманітності форм власності на землю як важливо-го засобу виробництва сприяє стабільному розвитку економічної системи. Про це не слід забувати в умовах сьогодення України — країни з великими потенційними можливостями розвитку сільсько-господарського виробництва, коли точаться гострі дискусії щодо власності на землю.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинно-го виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і пе-редусім їхня найреволюційніша частина — знаряддя праці. Кон-центрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від об'єктив-них умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, від-чужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відпо-відно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною у економічній системі.

Принципово нових рис набувають відносини власності у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням пост-індустріальної структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних га-лузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого носія, перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас і в структурі інформаційної економіки відбуваються зміни, проце-си деконцентрації, індивідуалізації виробництва та інші перетво-рення, що у сукупності призводять до все більшого знецінення економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтується від-чуження від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розви-вається індивідуально-приватна власність капіталу на засоби ви-робництва.

Отже, логіка розвитку країн, що досягли найвищого рівня еко-номіки, вказує на історичну обмеженість класичної за своїм зміс-том індивідуально-приватної власності на засоби, виробництва. Біль-ше того, докорінна перебудова економічних відносин у країнах соціальне орієнтованої ринкової економіки здійснюється на ґрунті глибоких якісних змін передусім у структурі саме цієї форми влас-ності. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі "дифузії", "розпорошення" власності внаслідок поши-рення відносин акціонування, корпоратизації.

Експертні оцінки західних спеціалістів доводять, що якщо робіт-никам корпорацій належить менше ніж 15 відсотків акцій, то ефективність функціонування підприємства знижуватиметься. Са-ме поєднання праці та власності є могутнім стимулом економічно-го зростання, основою розвитку особистості людини і запорукою для виходу економічної системи на рівень загально цивілізаційних принципів розвитку.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і вида-ми. Цю структуру можна охарактеризувати як інтегральну щодо попередньо розглянутих структур. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб'єктів власності, системи її об'єктів.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функ-ціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності — це стійка система економічних відносин, господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та ме-ханізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привлас-нення благ та методами господарювання. сучас-на економічна система характеризується багатоманітними форма-ми власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання — один з методів реалізації форми влас-ності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою