Юридична наука не запропонувала необхідних концепцій реального змісту правомочностей володіння , користування і розпорядження майном , закріпленого за державними підприємствами на праві оперативного управління. Державні органи управління використовували цей вакуум і вкладали своє розуміння правомочностей володіння , користування і розпорядження державним майном , закладаючи в затверджувані ним статути державних підприємств обмеження , які можливо прямо і не суперечили чинному на той час законодавству , але й не сприяли підвищенню ефективності їх діяльності.

Щоб дати належну правову оцінку поняттю “ державне підприємство” необхідно звернутися до історичного аспекту вирішенню цього питання. Ці поняття знайшли своє певне законодавче втілення і тлумачення ще в дореволюційній Росії , особливого значення набув термін “торговое предприятия” (ст.1238 ч.1 т.10 Зводу законів цивільних; статті 820-824 Статуту торгового в редакції 1903 р.) [13].

При цьому в російській юридичній літературі того періоду вважалося , що “під іменем торговельного підприємства розуміється сукупність особистих і майнових засобів , поєднаних для досягнення відомої торговельно-господарської мети за певним планом “. Думається , що тут автор цілком свідомо вжив термін “торговельне підприємство” у значенні суб’єкта права , додавши при цьому , що кожне торговельне підприємство має “торговое заведение” , а підприємець , який створив торговельне підприємство , в економічному відношенні входить до його складу. З юридичної точки зору торговельне підприємство “об’єктивується” , і підприємець як суб’єкт особливого майна що називається “торговельне підприємство”, виявляється поза ним. Отже , у даному разі юридична наука знайшла певні юридичні підстави для розмежування поняття “підприємство” як об’єкта і суб’єкта правовідносин.

У радянський період поняття “підприємство” набуло ширшого застосування у нормотворчій практиці та юридичній науці. Так , відповідно до постанови Вищої Ради народного господарства РРФСР “Про націоналізацію підприємств” від 29 листопада 1920 р. (її чинність згодом була поширена і на територію України) націоналізації підлягали всі приватні підприємства з кількістю робітників більше 5 за наявності механічного двигуна або більше 10 за відсутності механічного двигуна [14].

У статтях 13-19 розділу “Суб’єкти права (особи)” ЦК УРСР 1922 р. поряд з юридичними особами у формі об”єднання осіб , установ , організацій , товариств було виділено державні підприємства та їх об”єднання , переведені на госпрозрахунок і які не фінансувалися у кошторисному порядку , виступали в обороті як самостійні , не пов’язані з казною юридичні особи. У даному разі державні підприємства характеризуються у юридичному аспекті як суб’єкти цивільних правовідносин.

Економічною основою діяльності державних підприємств як юридичних осіб слугував так званий господарський (комерційний ) розрахунок. Правові засади діяльності державних підприємств були закладені в Основних положеннях про заходи щодо відновлення великої державної промисловості та піднесення розвитку виробництва , затверджених постановою Ради праці та оборони (РПО) від 12 серпня 1921 р. Основні положення закріпили принцип “казенного” управління державними підприємствами , за яким , зокрема , вони не мали права самостійно розпоряджатися виготовленою продукцією , фінансами [15].

У статті 19 розділи суб’єкти права (особи) ЦК УРСР 1922 р., прийнятому в період переходу до нової економічної політики , наводилося визначення державних юридичних осіб. У ній зазначалося , що “державні підприємства та їх об’єднання , переведені на господарський розрахунок і які не фінансуються в кошторисному порядку , виступають в обігу як самостійні і не пов’язані з казною юридичні особи.” Водночас у ст.22 розділу “Об’єкти права (майна)” містилася норма про державні підприємства , згідно з якою промислові , транспортні та інші підприємства в цілому розглядались як державне майно , яке вилучене з приватного обігу , не підлягає відчуженню , не передається у заставу і на яке не звертається стягнення. Таким чином , у ЦК УРСР 1922 р. державне підприємство визнавалося в одних випадках суб’єктом права , а в інших – об’єктом права (сукупністю майна або в сучасному розумінні цього терміна – цілісним майновим комплексом).

У зв’язку із переходом країни до нової економічної політики підприємствам поступово надавались більш широкі права у господарюванні. Відповідно ВЦВК і Рада Народних Комісарів прийняли Декрет про державні промислові підприємства , які діють на засадах комерційного розрахунку (трести). В ст.1 Декрету зазначалося , що державними трестами є державні промислові підприємства , яким держава надає самостійність у виробничій діяльності відповідно до затверджуваного для них статуту і які діють на засадах комерційного розрахунку з метою одержання прибутку; в ст.3 проводилося розмежування між підприємствами (трестами) і закладами (фабриками , заводами), що входили до складу тресту. Заклад (“заведение”) являв собою виробничо-технічну одиницю без статусу юридичної особи , обсяг повноважень якої встановлювало правління тресту. За такої ситуації заводи , фабрики , як правило , не виступали безпосередньо учасниками товарно-грошового обігу , оскільки юридично і фактично він здійснювався через трестівське посередництво. Однак і трести не мали у своїй виробничо – фінансовій діяльності необхідного ступеня самостійності , оскільки така діяльність та розподіл прибутків детально планувалися й регламентувалися актами ВРНГ.

У період , відомий в