історії як період “реконструкції соціалістичного господарства”, відбулися істотні зміни у правосуб’єктності державних підприємств. Положенням ЦВК і РНК СРСР від 29 червня 1927 р. “Про державні промислові трести” була розширена правосуб’єктність трестів у сфері розподілу прибутків , фінансових розрахунків. Низька ефективність державної економіки спонукала до пошуку ефективніших механізмів господарювання. Відповідно 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю”, якою передбачалося визнання головною господарською ланкою у промисловості підприємств і переведенні їх на госпрозрахунок. Характерною рисою правосуб’єктності підприємств стало надання їм фінансово – виробничої самостійності , але за суворого додержання планової дисципліни та у межах доведених підприємству лімітів. Звичайно за таких умов госпрозрахунок підприємств був істотно обмежений і суворо контрольований , оскільки їх керівники могли розпоряджатись лише тими засобами та коштами , які визначалися плановим завданням.
Наступним етапом у розвитку правосуб’єктності підприємств стало прийняття Декрету від 30 січня 1930 р. щодо проведення кредитної реформи , за яким від ефективної діяльності підприємства залежав розмір відрахувань до державного бюджету. В цей час цивільна правоздатність підприємств цілком залежала від планових завдань та впливу партійно –державних органів. Однак розвиток діяльності державних підприємств стримувався тим , що високоефективним підприємствам встановлювався значно вищий розмір відрахувань , ніж малорентабельним та нерентабельним підприємствам.
Згодом у Конституції СРСР 1936 р., Конституції УРСР 1937 р. заводи , шахти , рудники , залізничний , водний і повітряний транспорт , банки , засоби зв’язку , організовані державою великі сільськогосподарські підприємства , а також комунальні підприємства були оголошені державною власністю (ст.6) , а громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях були визнані соціалістичною власністю колгоспів і кооперативних організацій (ст.7). Тобто державні та інші підприємства визнавалися лише об’єктом права.
У подальшому поняття “державне підприємство “ , “соціалістичне державне підприємство” широко застосовувалися у численних законодавчих та підзаконних актах радянського періоду, зокрема в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. (ст.11), ЦК УРСР 1963 р. (ст.24), цивільних кодексах інших союзних республік. Відповідно до цивільного законодавства радянського періоду державні підприємства та інші державні організації , що перебували на госпрозрахунку , мали закріплені за ними основні й оборотні засоби та самостійний баланс , визнавалися юридичними особами. Важливо зазначити , що в ЦК УРСР 1963 р. державне підприємство розглядалося , по-перше , лише як суб’єкт права , а по-друге – як одна з багатьох державних організацій.
Однак найбільш повно правосуб’єктність державних підприємств та їх діяльність була врегульована спеціальними нормативними актами , зокрема Положенням про соціалістичне державне виробниче підприємство, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 р., згідно з яким таке підприємство , “використовуючи закріплене в його оперативному управлінні або користуванні державне майно , здійснює силами свого колективу під керівництвом вищестоящого органу виробничо – господарську діяльність відповідно до народногосподарського плану , на основі господарського розрахунку , виконує обов’язки і користується правами , пов’язаними з цією діяльністю, має самостійний баланс і є юридичною особою”. Таке нормативне визначення дало підстави науковцям встановити такі істотні ознаки державного підприємства :
наявність організованого державного колективу працівників ;
здійснення виробничо –господарської діяльності на базі державної власності;
закріплення державного майна на праві оперативного управління чи користування ;
функціонування відповідно до плану під керівництвом вищестоящого органу ;
ведення діяльності на основі госпрозрахунку;
наявність самостійного балансу ;
наявність ознак самостійного суб’єкта права.
У зв’язку із загальновідомими перебудовними процесами , що почалися в СРСР з 1985 р., виникла потреба у реформуванні соціалістичної економіки , внесенні коректив у правовий статус державних підприємств тощо. Тому Верховна Рада СРСР 30 червня 1987 р. прийняла Закон “Про державне підприємство (об’єднання)” , який дещо розширив права державних підприємств та ввів повний госпрозрахунок і самофінансування , розширив права трудових колективів , підвищив їх відповідальність за результати виробничої діяльності підприємства , передбачив перехід від планування усієї номенклатури продукції , робіт і послуг до державного замовлення продукції загальнодержавного значення , закріпив принцип виборності керівників підприємства різних рівнів.
З точки зору цивільно-правового статусу державне підприємство згідно Закону “Про державне підприємство (об’єднання )” визнавалося лише суб’єктом права, що відповідало Основам цивільного законодавства 1961 р. та існуючій у той період загально цивілістичній концепції про юридичну особу як суб’єкт цивільно – правових відносин. Таке розуміння державного підприємства як одного з видів юридичних осіб зберігалося до початку 90-х рр., тобто до моменту переходу України до побудови правового механізму регулювання економіки методами ринкової орієнтації [16].
У згадуваному Законі України “Про власність “ виявилася тенденція до двоаспектного розуміння категорії “державне підприємство”. Так , у п.1 ст.37 цього закону зазначалося , що державне майно , закріплене за державним підприємством , належить йому на праві повного господарського відання , крім випадків передбачених законодавством України. Цілком очевидно , що в даному разі законодавець мав на увазі закріпити державне майно за державним підприємством як за юридичною особою , яка виступає суб’єктом , а не об’єктом правовідносин. Між тим у пунктах 2 і 3 ст.37 закону спостерігається інший підхід, оскільки в ній є норма про право трудового колективу вимагати передачі йому підприємства в оренду або перетворення його на інше підприємство , засноване на колективній власності у разі прийняття державним органом , уповноваженим управляти державним майном , рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства або у