Загалом, можна дійти висновку, що розвиток особистого прибуткового оподаткування йде шляхом його лібералізації, стимулювання особистих заощаджень і споживання.

Податки на соціальне страхування. У другій половині ХХ століття з’явився і став швидкими темпами розвиватися новий вид податків – так звані цільові податки для фінансування системи соціального страхування. Це пов’язано насамперед з тим, що в країнах з ринковою економікою підвищилась соціальна спрямованість їхнього розвитку, стало приділятися більше уваги соціальним гарантіям населенню з метою побудови моделі економіки суспільного добробуту.

На сьогодні так звані податки соціальної спрямованості мають досить високу питому вагу в ВВП і в загальній сумі податкових надходжень до бюджетів держави. У країнах Західної Європи в 1997 році вони становили від 11,5 до 14,2 відсотка від ВВП і від 25 до 30,1 відсотка від загальної суми податкових надходжень до бюджетів.

Звичайно, в деяких країнах податки на соціальне страхування невеликі (Данія, Фінляндія) – 1-3 відсотка від ВВП. У цих країнах фінансування витрат на соціальне страхування, тобто виплата пенсій і допомоги, здійснюється за рахунок загальних податкових надходжень. Тому в цих країнах і ставки податків дещо вищі. Тенденція до зростання цільового оподаткування є досить переконливою. У наукових колах Заходу аргументовано дійшли висновку про те, що зростання обсягів виробництва валового внутрішнього продукту в країнах із ринковою економікою дає змогу збільшити витрати на соціальне страхування і значно підвищити добробут населення. Розвиток соціального страхування сприяє підвищенню продуктивності праці та створює фінансові передумови щодо підвищення життєвого рівня народу, економічного зростання в державі.

Слід зазначити, що податок на соціальне страхування сплачують підприємці та працездатне населення. Причому підприємці вносять понад 60 відсотків від загальної суми, що надходить до бюджету. У заробітній платі працюючих податок на соціальне страхування в країнах ЄС становить понад 12 відсотків. Це досить суттєве податкове навантаження на доходи працюючих і тому постійно точиться боротьба за зменшення податкового тягаря. Вчені-фінансисти здійснюють пошук гнучкішого й справедливішого оподаткування. Вносяться пропозиції з введення неоподатковуваного мінімуму, надання пільг при оподаткуванні тощо.

Деякі вчені Західної Європи пропонують зовсім скасувати податок на соціальне страхування, збільшивши ставки наявних податків. Основний їхній аргумент полягає в тому, що податок на соціальне страхування збільшує вартість робочої сили, що спричиняє безробіття, а безробіття потребує додаткових коштів на виплату допомоги.

Широко дискутується також ідея створення системи фінансування соціального страхування, яка б стимулювала зайнятість. Тут основним аргументом є теза про те, що соціальне страхування поряд з освітою, безпекою, охороною здоров’я слід розглядати як об’єктивний елемент життя людини. Тож можна дійти висновку, що система соціального страхування має фінансуватися за рахунок загальної суми вилучених податків, а не за рахунок цільового податку. Це, звичайно, не дуже переконливі аргументи, які майже нічого не міняють у загальній системі оподаткування.

Заслуговує на увагу пропозиція голландських вчених Л.Боша та Р. ван ден Ноорда, які замість податку на соціальне страхування пропонують ввести податок на чисту вартість, тобто на заробітну плату й прибуток підприємця. Це, на їхню думку, зменшує навантаження на фонд оплати праці, розширює податкову базу, робить податок нейтральнішим щодо зростання цін.

Пошук шляхів удосконалення вирахування й сплати податку на соціальне страхування актуальний і для України. В Україні цей податок має назву “відрахування до Пенсійного фонду”, “відрахування до Фонду соціального страхування”, які збільшують податкове навантаження на фонд оплати праці та зумовлюють усі, пов’язані з цим, негативні наслідки в економіці держави.

Місцеві податки. Місцеві податки поширилися у другій половині ХХ століття. Це пов’язано з розвитком демократичних засад у суспільстві. Центральні органи влади як під тиском демократичних сил, так і з огляду на доцільність та ефективність вирішення низки питань економічного й соціального життя населення на місцевому рівні стали передавати й законодавчо закріплювати за місцевими органами влади функції державного управління. Це потребувало передачі місцевим органам влади певних обсягів фінансових ресурсів для виконання цих функцій.

Усе це зумовило появу місцевих податків як найреальнішої форми мобілізації фінансових ресурсів на місцевому рівні. На сьогодні місцеві податки є важливою структурною ланкою податкових систем більшості країн. За їхньою допомогою мобілізуються кошти для фінансування соціально-культурних заходів, а також витрат, пов’язаних із розвитком місцевого господарства та інших заходів місцевого значення.

Місцеві податки запроваджуються законами держави, але відповідно до законодавства вони можуть вводитись постановами та рішеннями місцевих представницьких органів або місцевими адміністраціями залежно від того, які повноваження у сфері оподаткування надаються законодавством держави цим місцевим органам влади.

Місцеві податки сплачуються юридичними та фізичними особами, які одержують доходи, володіють майном на даній території або землею, займаються певним видом діяльності або використовують майно, що перебуває в розпорядженні місцевого самоврядування. Співвідношення між місцевими й державними податками в різних країнах складається по-різному. Це зумовлено рівнем розвитку місцевого самоврядування, економічним становищем у державі, традиціями суспільного життя. Так, якщо в Канаді налічується не більше десяти місцевих податків, то у Франції їх понад 50, в Італії більш як 70, у Бельгії – понад 100. Місцеві податки різноманітніші – майнові, подушні, поземельні тощо.

Найпоширеніші майнові податки, де об’єктом оподаткування є вартість нерухомого майна – землі, житлових будинків, гаражів, худоби, машин, обладнання, акцій державних облігацій. Майнові податки в більшості наукових джерел називають податками на власність. Майно, що оподатковується, має свою оцінку. Методи оцінки майна встановлюються місцевими органами влади. У більшості країн світу місцеві органи влади мають визначені законом широкі