Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст.92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, правового режиму власності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні.

Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать:

· Конституція

· Закони України

· Укази Президента України

Дія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на активи місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела земельного права. До чинних джерел належить Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно - правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести , зокрема , Земельні кодекси 1970р., 1990 р., 1992р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних – чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів – джерел земельного права. До них, зокрема, належить Земельний кодекс України, закони України „ Про плату за землю” від 19 серпня 1996 р., „ Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р., постанова Верховної Ради України „ Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., Указ Президента України „ Про основні напрями земельної реформи в Україні” від 30 травня 2001 р. та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно – правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, містобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно – правові акти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України „ Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 р., „ Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., „ Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р., „ Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 р., „ Про Генеральну схему планування територій України” від 7 лютого 2002 р., „ Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р. та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земельного законодавства – Земельного кодексу України. Ця своєрідна „земельна Конституція” Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспективу, закладає підвалини для подальшої нормо творчості у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній імпульс для подальшого розвитку земельно реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела земельного права України перебувають між собою в нерозривному взаємозв’язку (структурному, функціональному та генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України – це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно – правових актів, що є зовнішньою об’єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно – правових актів як джерел земельного права лежить в основі формування сучасного земельного законодавства. Згідно зі ст.. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно – правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно – правових актах, так і розпорошені по нормативних актах інших галузей .

Література

1. Конституція України

2. Земельний Кодекс України

3. Новітнє земельне законодавство України: Збірник нормативно-правових актів –Х.:ТОВ „Одіссей”, 2004.-736с.

4. Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для вузов/ Под ред. Академика Г.В. Чубукова –М.: Новый Юрист, 1998-544с.

5. Шеремет А.П. Земельне право України : Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.- 632с.

6. Земельне право України. : Підручник / М.В. Шульга. – К.: Юрінком Інтер .