Розуміння держави все ж було різне в залежності від соціально-політичних позицій. Серед таких позицій, що склалися в той час, можна виділити дві, що знаходяться на діаметрально протилежних полюсах, - позиція лібералів та революційних демократів.

Представники першого напряму ( Локк, Вольтер, Монтеск’є) за головне вважали принцип особистої свободи. Призначення права – захистити індивіда від свавілля, особливо з боку влади. Державну діяльність вони зводили до мінімуму. Вони вважали , що незалежні один від одного індивіди можуть самостійно врегулювати відносини між собою і потребують лише того, щоб ці відносини отримали надійний захист. Згідно формули Дж.Локка, в розумно створеному суспільстві законів має бути якомога менше ( оригінал: “as few law as possible”). Для цих ідеологів ідеалом держави була конституційна монархія з послідовно проведеним розподілом влад.

Прихильники демократичного табору, навпаки, виступали за повновладдя народу та республіканську форму правління. Погоджуючись, що держава повинна забезпечити свободу індивіда, вони все ж мали своє розуміння механізмів взаємозв’язку приватних та суспільних інтересів. Як стверджував Ж.-Ж.Руссо, мета політики полягає в тому, щоб досягти безумовної переваги суспільних інтересів над особистими.

У вченнях революційних демократів право ототожнюється з законами, що прийняті більшістю голосів. І законодавча влада в демократичній державі майбутнього наділялася безмежними повноваженнями. Так законодавча діяльність набувала тоталітарного характеру. Таке розуміння права і законності обернулося на практиці легісломанією, що іноді переростала в свою власну протилежність – повну беззаконність.

Обгрунтування ідеалу правової держави в теорії І.Канта було піднято на новий ступінь. Його вчення про державу та право стало першою великою політичною доктриною, що була створена з урахуванням наслідків та під безпосереднім впливом Великої французської революції. Кант поєднав програму лібералістів з ідеями найбільш радикальних політичних течій того часу та надав їм форми глибоко продуманої теоретичної системи, розкритикувати яку було досить важко.

Головна заслуга Канта полягає в тому, що у своїй філософії він поставив проблему розуміння права та держави як проблему методологічного порядку, та пов’язав її з визначенням специфіки загальної теорії в порівнянні з природознавством. Він зазначав, що якщо в природознавстві “ джерелом істини є досвід”, то закони моралі та правові постулати неможливо вивести з існуючих відносин між людьми. Тому, звичайно, створити теорію моралі та права, подібну до природничих наук, неможливо. Юрист зможе знайти відповідь на питання, яким є загальний критерій справедливості лише тоді, коли відкине на деякий час всі емпіричні начала та не пошукає джерела суджень в одному лише розумі. При дотриманні цих умов теорія права та етика стають наукою.

Якщо застосувати це до держави,то виявляється, що обгрунтування її як правової держави неможливо зробити на основі філософії та методології емпіризму. Кант розглядав не державу , якою вона є зараз, але “державу в ідеї, такою, якою вона має бути відповно до чистих принципів права”. І хоча Кант ще не використовував терміну “правова держава”, але застосував близькі за значенням терміни:“правове громадянське суспільство”, “ громадянсько-правовий стан ” тощо.

Особливістю кантівського визначення було те, що основною ознакою держави він вважав верховенство закону. Своїм визначенням він намагався перемогти як теорію лібералізму, так і вчення демократів. В філософії Канта найвищим критєрієм справедливого закону є не природне право та не єдність голосуючих за нього, а мораль розуміння людиною своєї відповідальності перед усім людським родом.

Розглядаючи співвідношення моралі та права, Кант характеризував правові закони як свого роду мінімум моралі. Якщо в суспільстві встановлене право, засноване на моралі, то поведінка людей обмежується певними рамками , щоб волевиявлення однієї людини не зашкодило свободі інших.

Але подібні відносини не є повністю моральними, оскільки індивіди керуються не обов’язком, а іншим : почуттям вигоди, страхом покарання тощо. Іншими словами , право забезпечує цивілізаційні відносини між людьми, при цьому допускаючи, що останні залишаться в стані антипатії один до одного. В суспільстві, де панує лише право ( без моралі ), між індивідами зберігається “ повний антагонізм”.

Виступаючи проти абсолютизації можливостей правового регулювання життя суспільства, Кант підійшов до розуміння того, що правова свобода та рівність перед законом носять абстрактний та формальний характер. За його концепцією правове громадянське суспільство - не кінцева мета людства, а лише перехідний стан до більш досконалого суспільства.

В практичному плані вчення Канта було спрямоване проти насильного скинення абсолютистського ладу. Правового стану суспільства неможливо досягти неправовими методами. Кант закликав домагатися перетворень в суспільстві мирним шляхом за допомогою поступових законодавчих реформ. Ідея правової держави була наповнена новим змістом – закликом до проведення революцій легальними методами.

Вчення Канта мало великий вплив на подальший розвиток політико-правової думки.

Саме після Н.Канта в Германії сформувалася течія, прихильники якої зосередили увагу на розробці теорії правової держави. Це насамперед : Роберт фон Моль ( 1799-1875 ), Карл Теодор Велькер (1790-1869 ),Отто Бер (1817-1895), Фрідріх