від однієї особи і спричиняє настання визначених юридичних наслідків Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх угод належать видача доручення ( ст. 64 ЦК), складання заповіту (ст. 534 ЦК), заява про залік взаємних вимог (ч. 2. ст. 217 ЦК), однобічна відмова від зобов'язання у випадках, передбачених законом (ст. 162 ЦК), відмова від договору (ст. 341, 347 ЦК), відмова від доручення (ст. 392, 410 ЦК), скасування доручення (ст. 393, 412 ЦК), відмова кредитора від прийняття виконання (ст. 213 ЦК).
Односторонні угоди в більшості випадків здійснюються однією особою (наприклад, заповіт). Однак деякі однобічні угоди вправі спільно робити дві чи більш осіб, наприклад, видача одного доручення декількома власниками, оголошення конкурсу двома чи більш юридичними особами і т.д. Але й у цих випадках зазначені особи виступають як одна особа, тому такі угоди також є однобічними.
У деяких випадках однобічна угода породжує права й обов'язки тільки при повідомленні адресата про зміст волевиявлення. Так, наприклад, якщо закон допускає однобічне припинення договору, те такий договір буде вважатися розірваним, якщо друга сторона буде знати про намір першої сторони його розірвати. У противному випадку такий однобічний прояв волі не буде мати юридичних наслідків.
Двосторонньою (взаємною) називається угода, що складається з погоджених між собою зустрічних волевиявлень (дій) двох сторін. Двостороння угода іменується договором. Він представляє собою домовленість сторін. Така угода ще називається взаємної.
Двосторонні угоди – найбільш розповсюджений вид угод; ними є договори купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування, авторські й ін. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу або договором купівлі-продажу.
Для цих угод характерне взаємоузгодження волі двох осіб. Так, правовідносини купівлі-продажу виникають між продавцем і покупцем лише тоді, коли кожний з них виразить свою волю на встановлення правовідносин і ця воля здобуває значення єдиного взаємопогоджуваного волевиявлення (договору). При цьому як на стороні продавця, так і стороні покупця може виступати кілька осіб (чоловіки продають спільне майно або спільно здобувають яку-небудь річ). Хоча в договорі купівлі-продажу воля сторін спрямована на досягнення протилежних цілей (продавець прагне припинити, а покупець установити право власності на річ), головним є взаємоузгодження їхньої волі: важливо щоб обидві сторони чітко представляли, на що спрямовано волю контрагента.
Багатосторонньою є угода, що складається з погоджених між собою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін. Причому права й обов'язки по угоді виникають у всіх її учасників одночасно. Отже, багатобічна угода — угода (договір), у якому бере участь більш двох сторін. Прикладом може служити договір між декількома підприємствами про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких багатобічних угодах волевиявлення збігаються по змісту (наприклад, всі учасники договору про спільну діяльність зобов'язуються внести однакову грошову суму й у рівному обсязі виконувати всі роботи), однак для багатобічної угоди ця ознака не є необхідним, тому що сторони її можуть передбачити і різні види участі. Багатобічну угоду, у якій повинно бути не менш трьох сторін, потрібно відрізняти від двосторонньої за участю декількох осіб з кожної сторони (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, у якому беруть участь два продавці, з одного боку, і три покупці — з іншої).
По співвідношенню виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін вони підрозділяються на платні і безоплатні.
Платною називається угода, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.
Вирішальне значення за даними угодам має зустрічність, а не еквівалентність. Платні угоди породжують правовідносини, у силу яких кожна зі сторін вправі жадати від іншої сторони так чи інакше визначеного майнового надання, тобто кожна зі сторін зобов'язана зробити на користь іншої сторони визначені дії. Якщо одна сторона передає майно, то інша повинна передавати або інше майно, або гроші, або зробити які-небудь інші дії. Так, за договором купівлі-продажу покупець вправі жадати від продавця передачі йому придбаної речі, а продавець вправі вимагати плату у визначеній сумі за продану річ. Більшість цивільно-правових угод є платними.
Платними можуть бути тільки двосторонні угоди, оскільки однобічні угоди завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті угод. Так, угоди купівлі-продажу, постачання й ін. по своїй сутності завжди платні, а договір дарування, безплатного користування майном, навпроти - завжди безоплатний.
У безоплатних угодах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за договором позики і т.д.
Платність чи безплатність одних угод визначена законом чи може встановлюватися угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позички. У договорі чи доручення збереження сторони своєю угодою встановлюють його платність чи безоплатність.
У залежності від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, тобто в сторін виникають права й обов'язки, вони підрозділяються на консенсуальні і реальні от латинского “consensus” -