c) правової упорядкованості державного управління;

d) законності державного управління;

e) розподілу влади в державному управлінні;

f) публічності державного управління;

2) структурно – цільові:

a) погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами;

b) взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій;

c) підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;

3) структурно – функціональні:

a) диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління;

b) концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно – управлінський вплив дійсно направляв, організовував і регулював об’єкти управління;

c) комбінування (направлений на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб’єктів управління не допускала дублювання і паралельності);

d) достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об’єкту управління, за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього;

e) відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об’єктів управління;

4) структурно – організаційні:

a) єдності системи державної влади, яка забезпечує цілістність, погодженість і дієвість державно – управлінських процесів;

b) теріторіально – галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя;

c) різноманітності організаційних зв’язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління;

d) поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної побудови та порядку діяльності органів державного управління;

5) структурно – процесуальні:

a) відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям;

b) конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;

c) стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.

Адміністративно – правова організація управління (державне управління) полягає у виконавчій і розпорядчій діяльності системи суб’єктів, покликаних здійснювати на основі законів та інших правових актів прогнозування і координацію діяльності різних ланок цієї системи, облік і контроль за розпорядженням матеріальними та фінансовими ресурсами, кадрову роботу, застосування моральних і матеріальних стимулів, заходів дисциплінарного і адміністративного впливу.

Функції державного управління являють собою основні напрямки діяльності державних органів для виконання завдань державного управління.

IV. Органи державного управління в Україні.

Управління та його організація мають за мету створення найбільш сприятливих умов для функціонування виконавчої влади, а тому вимагають чіткого врегулювання статусу суб’єктів управління та взаємовідносин у межах і поза межами цієї системи.

Головною метою державного управління є створення найбільш сприятливих умов для формування виконавчої влади, що відповідає інтересам громадян, суспільства і держави.

Така узагальнена характеристика державного управління, до якої можна додати і деякі інші специфічні його ознаки, у числі яких:

·

·

·

·

В такому розумінні органи державного управління розглядалися як виконавчий апарат державної влади чи державної адміністрації, що є основною ланкою практичної реалізації законодавства, а також інших правових актів органів державної влади, тобто Рад різних рівнів. У своїх основних організаційних проявах ці органи були «прив'язані» чи прямо опосередковано до системи Рад народних депутатів.

Виконавчо-розпорядницьку діяльність практично здійснювали не всі державні органи, а лише ті, котрі конституційно позначалися як органи державного управління (спеціальний суб'єкт). У загальнодержавному масштабі ці органи здійснювали державну владу (державно-владні повноваження) у формі виконавчої і правозастосовчої функцій. Тут видний специфічний варіант прояву державної влади, якому приділялося особливе (самостійне) місце в механізмі «поділу праці» (функцій). Пріоритетність зберігалася при цьому за законодавчою (правотворчою) діяльністю.

Викладене дозволяє звернути увагу ще на дві принципові обставини. Насамперед державне управління і здійснюючі його функції державні органи є складова частина єдиного механізму державної влади. Дане положення необхідно особливо підкреслити в зв'язку з тим, що до 80-х років відповідні Конституції і чинне законодавство тільки Ради всіх рівнів відносили до числа органів державної влади. І лише у відношенні Урядів було зроблене виключення: вони характеризувалися в якості «виконавчих і розпорядницьких органів державної влади». Всі інші органи державного управління (як, втім і судові органи) начебто б не мали ніякого відношення до механізму державної влади, що, звичайно, не відповідало дійсності. Спостерігалася, тим самим, явна переоцінка ролі Рад. Фактично ж мова повинна була йти, і для цього малися всі необхідні підстави, про функціонування в системі «поділу праці» представницьких, виконавчих і судових органів державної влади, оскільки саме вони реалізували в різних правових і організаційних формах повноваження державно-владного характеру.

Друга обставина пов'язана з тим, що, як це вже відзначалося при загальній характеристиці соціального управління, останнє у всіх своїх проявах органічно пов'язано з впливом, що впорядковує не визначений об'єкт. Говорячи ж про державне управління, акцентується його виконавче значення. У зв'язку з цим виникає питання: як сполучити керуючий вплив з виконавчим?

Суть даної проблеми відображена в наступному. Управління різними сторонами державного і громадського життя не є винятковою функцією виконавчого апарата держави. У цьому процесі активно беруть участь і інші суб'єкти єдиної державної влади. При цьому головне в змісті керуючого впливу складається не стільки в прийнятті відповідних рішень (наприклад, законів), а в їх реалізації, тобто в строгому проведенні в життя юридично владних вимог, що містяться в них. А це і є процес виконання. Звичайно, і сам законодавець здійснює ті чи інші дії, що забезпечують виконання прийнятих їм законів. Але він не в