Зокрема, вказівка на стан неосудності особи, як на її нездатність усвідомлювати або контролювати свою поведінку під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності, з моєї точки зору, містить деяке протиріччя. Якщо розуміти визначення стану неосудності, запропоноване законодавцем, буквально — тобто як неспроможність усвідомлювати суто дії (керувати ними), то з цього цілком логічно постає запитання: про які дії може йтися при вчиненні особою протиправної бездіяльності? Адже, як неодноразово зазначалося, хоча і дія, і бездіяльність є формами діяння, подібними за юридичною природою, проте за своїм фактичним змістом названі поняття є взаємовиключаючими.

Практично поза увагою законодавця також залишається комплекс питань, пов'язаних із скоєнням адміністративного делікту особою, яка хоча і знаходилася у стані осудності на момент вчинення нею протиправного діяння, проте захворіла на психічну хворобу до прийняття компетентним органом (особою) рішення у справі і, як наслідок, втратила здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність). Звичайно, накладення на таку особу адміністративного стягнення навряд чи допоможе досягти основних цілей покарання — виховання особи у дусі дотримання законів України, поваги до правил співжиття тощо, вказаних у ст. 23 КпАП («Мета адміністративного стягнення»). Хоча дана обставина на адміністративно-правову кваліфікацію діяння безпосередньо не впливає, проте, вважаю, що і вона повинна бути врахована законодавцем і має знайти відображення у чинному КпАП.

Виходячи з викладеного, з метою уникнення певної неузгодженості між термінами «дія» та «бездіяльність», що має місце у змісті ст. 20 КпАП, а також з урахуванням можливості захворювання осудної особи, яка вчинила адміністративний проступок, на психічну хворобу ще до винесення рішення у даній справі, пропоную викласти означену статтю у наступній редакції:

«Стаття 20. Неосудність

Не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправного діяння була у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії чи бездіяльність або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила адміністративний проступок у стані осудності, але до винесення рішення у справі захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Така особа може підлягати покаранню лише після одужання».

Суб'єкти відповідальності, фізичні особи мають певні індивідуальні характеристики, які можна поділити на загальні, властиві всім суб’єктам (вік, осудність) та спеціальні, що визначають індивідуальну характеристику суб'єкта, особливості його соціального, фізичного, професійного, службового, статевого статусу, родинні зв'язки, відношення до власності, до військової служби, ймовірну колишню протиправну поведінку і т.д., і т.п.

Згідно з спеціальними ознаками суб'єктів адміністративної відповідальності, їх можна поділити на кілька різновидів.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Суттєві зауваження викликає позиція Л.Коваля, відповідно до якої спеціальні (соціальні) ознаки суб'єкта на кваліфікацію адміністративного делікту не впливають, а лише відіграють роль обставин, що визначають ступінь та вид юридичної відповідальності!?]. Проте чинне законодавство про адміністративні правопорушення містить десятки прикладів деліктів, де притягнення особи до юридичної відповідальності прямо залежить від її визнання спеціальним суб'єктом (статті 1663, 1664, 1665, 1666 КпАП України та інші).

Відсутність же спеціальних ознак суб'єкта, коли така обставина передбачена законом, виключає наявність складу адміністративного делікту в скоєному. У таких випадках спеціальні ознаки суб'єкта виступають невід'ємною (конструктивною) ознакою складу делікту, їх встановлення у процесі