Конституція проголошує рівність усіх форм власності. Це означає, що не тільки усі форми власності, визначені цивільним і земельним за-конодавством, рівні, але і суб'єкти всіх правовідносин усіх форм влас-ності також рівні. Саме принцип рівності усіх форм власності кладеть-ся румунською конституцією в основу положення про те, що приватна

власність рівною мірою охороняється законом незалежно від її носія (частина друга ст. 41). Водночас у Конституцію включені окремі поло-ження, які обмежують право власності іноземних громадян. Такі поло-ження містяться в частині другій ст. 41, яка встановлює, що іноземні громадяни й апатріди не можуть набувати права власності на земельні ділянки.

Для конституційно-правового режиму приватної власності харак-терно також те, що законодавець, з одного боку, оперує поняттями приватна власність і право приватної власності як різними правовими категоріями, підкреслює, що право власності гарантується державою, з іншого боку — визнає, що право власності здійснюється в суспільне корисних цілях. У частині третій ст. 41 міститься вказівка на те, що ніх-то не може бути експропрійований, крім як у суспільне корисних ці-лях, установлюваних відповідно до закону, при справедливому і попе-редньому відшкодуванні. Такі конституційні положення дозволяють дати правове обгрунтування експропріації земель приватних власників у тих випадках, коли це диктується вимогами суспільної корисності, якій повинна слугувати приватна власність на землю.

У рамках теорії суспільної корисності, відомої конституціям інших країн Центральної і Східної Європи під назвою теорії соціальних функ-цій земельної власності, у Конституцію Румунії вводяться деякі обме-ження й обов'язки приватного власника в тих випадках, коли це дик-тується необхідністю здійснення робіт, що представляють спільний інтерес. При здійсненні таких робіт публічна влада може використову-вати надра будь-якої нерухомості при зобов'язанні відшкодовувати власникові збитки, нанесені грунту, насадженням, будівлям, або інші заподіяні владою збитки (частина четверта ст. 41).

Але головне, у чому Конституція Румунії подібна до конституцій ін-ших країн Центральної і Східної Європи, полягає у тому, що в консти-туційному законодавстві закріплюється загальне поняття примусової експропріації, заснованої на принципі винагороди й обов'язкової ком-пенсації. Цілком закономірно, що на конституційному рівні закріплю-ються правові гарантії стабільності відносин власності, захищеності осіб, що піддаються експропріації, від сваволі виконавчої влади з моти-вів політичної або практичної доцільності. Це виражається, насампе-ред, у конституційній вимозі, відповідно до якої відшкодування, передбачене частинами третьою і четвертою ст. 41 Конституції, установлю-ється за узгодженням із власником, а у випадку розбіжностей — судом.

Перетворення відносин земельної власності та землекористування в Китаї й інших країнах Південне-Східної Азії

Сучасна земельна реформа в Китаї підготовлена тими перетво-реннями аграрних відносин, що набули широкого поширення в 1979— 1984 рр. у зв'язку з впровадженням сімейного підряду, сімейної форми організації виробничої діяльності селян. У ході цієї реформи, що на-близила Китай до вирішення продовольчої проблеми, акцент робився на правовий механізм, що забезпечує перехід від власності комун до власності бригад, від них — до власності малих бригад, що розглядали-ся в 80-х роках як основна госпрозрахункова одиниця.

Одне із найбільш спірних і болючих для Китаю питань — чи може сімейна форма організації праці відповідати новим завданням реформи і чи не вичерпав себе селянський двір? Деякі вчені вважають, що сімей-на форма в змозі забезпечити три необхідні механізми — накопичення, поєднання чинників виробництва і самоорганізації. Держава ж може регулювати сімейне господарство макроекономічними важелями через ринковий механізм.

Разом з тим досвід Китаю свідчить про необґрунтованість протис-тавлення сімейного і колективного підряду в сільському господарстві. Перерозподіл землі і будь-яка форма підрядної відповідальності пра-цюють лише тоді, коли для нових організаційних структур аграрного підприємництва створені необхідні умови. До їх числа відносяться: га-рантовані державою постачання селу за твердими цінами добрив, пали-ва, запасних частин; розвинена матеріально-технічна база промисло-вості, транспорту і збереження сільськогосподарської продукції; на-явність ринків збуту сировини, робочої сили; різноманітні інститути фінансової інфраструктури ринку (страхові, кредитні); механізми і процедури капіталізації боргів; система інститутів, що здійснюють кон-троль за збалансованим розвитком окремих регіонів, рівнем добробуту сільського населення.

Проводячи політику переходу від комун до дворового сімейного підряду, держава при цьому не повинна залишити поза увагою фінансові орієнтири діяльності сільськогосподарських товаровиробників. На останньому моменті необхідно спеціально зупинитися, оскільки дер-жавні органи традиційно вилучають у сільськогосподарських підпри-ємств додатковий продукт за рахунок підтримки низьких закупі-вельних цін на сільськогосподарську продукцію і високі ціни на про-мислові засоби виробництва. Ця тенденція продовжується в умовах лібералізації цін на промислові засоби виробництва, жорсткого кон-тролю за цінами на продукцію сільського господарства, наслідком чо-го є порушення еквівалентності обміну і різке зниження реальних при-бутків сільських товаровиробників. У зв"язку з цим виникає питання про можливість і доцільність використання державою регулюючих функцій, що забезпечують гарантований рівень прибутків сільських то-варовиробників, вирішення соціально-економічних проблем у депре-сивних бідних районах із високим рівнем безробіття.

Незважаючи на проголошену на початку аграрної реформи тезу про переваги сімейного підряду, уряд Китаю в середині 80-х років не вагаю-чись відійшов від нього і виступив за різноманітність організаційних форм підрядної відповідальності, збереження модернізованого крупно-го виробництва, укрупнення землекористування, розширення найму додаткової робочої сили, здачу земельних наділів селянськими дворами в суборенду