У великих сільських районах головною формою суспільної власнос-ті на використовувану селянами землю є колективна власність селян. Закон «Про управління землею» (ст. 12) передбачає передачу землі, що знаходиться в колективній власності, а також власності держави, у ко-ристування організацій загальнонародної і колективної власності, ко-лективів, окремих осіб. Як суб'єкти права землекористування, вони ведуть підрядне господарство, займаються лісівництвом, тваринництвом, рибним промислом. Обсяг прав і обов'язків колективів і окремих осіб по землекористуванню залежить від цільового призначення земельної ділянки, яке визначено договором підряду. Переважна частина оброб-люваної землі передана на умовах підряду окремим селянським дворам (сім'ям) терміном на 15 років. У гірських районах і районах проживан-ня національних меншостей термін договору підряду може бути збіль-шений до 50 років.

Такий основний зміст сучасного аграрного законодавства Китаю, у якому поряд із традиційними колективними сільськогосподарськими підприємствами, що функціонують на основі колективної земельної власності, відновлене різноманіття форм індивідуальної підприєм-ницької діяльності, що функціонують на основі сімейного підряду.

У китайській правовій доктрині послідовно відстоюється погляд на соціальну природу колективної земельної власності як однотипної з державною власністю. При цьому ні на політичному рівні, ні в наукових дискусіях не обговорюється питання про можливість визнання колек-тивної земельної власності як різновиду приватної власності. Відпо-відно до цього вирішується питання про те, кому саме належить колек-тивна земельна власність: членам колективної організації або колек-тивного сільськогосподарського підприємства? Закон «Про управління землею» (ст. 8) визнає власниками земельних ділянок, що використову-ються для сільськогосподарських цілей, сільські сільськогосподарські виробничі кооперативи й інші колективні господарські організації. Водночас на місцях такі колективні господарські організації можуть бу-ти не організовані. У таких випадках як суб'єкт права колективної влас-ності на землю виступає низовий орган місцевого самоврядування — Комітет сільського населення, що виконує функції управління по від-ношенню до землі, що знаходиться в колективній власності.

Отже, Закон не визнає суб'єктами права власності ні товариства, що об'єдналися в кооперативи, ні так звані двох'ярусні господарства, що за-безпечують різноманітними видами платних виробничих і постачаль-ницьких послуг кожний підрядний двір, незважаючи на те, що землі, які використовуються для сільськогосподарської діяльності, закріплюються за ними. У вирішенні цієї проблеми китайські юристи пропонують вихо-дити з необхідності встановлення такого правового режиму сільськогос-подарських земель, який би дозволив, з одного боку, забезпечити стій-кість землекористування членів виробничих бригад, що реформуються в товариства і кооперативи, з іншого боку — виявляти обачність при пере-розподілі землі, не допускаючи при цьому сплеску «пошесті комунізації, створення горезвісних сільських комун». Китайський законодавець прагне до того, щоб по можливості зрівняти кількісно розміри землеко-ристувань селянських господарств, надати їм більш широкі земельні права, господарську автономію, що дозволяє самостійно здійснювати обробіток землі та господарське освоєння нових земельних ділянок.

Порівняльний аналіз земельного законодавства показує, що пра-вові засоби, які забезпечують раціональне використання й охорону землі як специфічної умови всякої діяльності і головного засобу вироб-ництва, у Китаї і країнах Східної Європи різні. Принципово різні та-кож підходи законодавця східноєвропейських країн і Китаю до вирі-шення зазначеної проблеми. Законодавець східноєвропейських країн пішов по шляху скасування монополії державної власності на землю, зміцнення приватного землеволодіння, поступового формування зе-мельного ринку, розвитку підприємливості і підприємництва, ринко-вих зв'язків сільського господарства. Китайський законодавець відмо-вився від приватизації землі в будь-якій формі, висуваючи на перший план збереження колективної власності на землю як основу для всебіч-ного, раціонального й ефективного використання земельних ресурсів у рамках ринкових аграрних відносин, що розвиваються.

Відмінності в підходах до вирішення проблеми зміцнення системи землекористування селян аніскільки не применшують цінності набуто-го Китаєм досвіду в правовому забезпеченні збереження і раціонально-го використання землі, що має позитивне значення для реформування сільського господарства тих країн СНД, у яких земельні ділянки визна-ються об'єктом права власності колективних сільськогосподарських підприємств.

Перетворення земельної власності та землекористування в країнах Латинської Америки

У рамках третьої юридичної моделі реформування сільського гос-подарства здійснюються правові зміни у відносинах земельної власно-сті в латиноамериканських країнах, правову основу яких складає спеціальне законодавство про земельні реформи, яке розвивається у взаємо-зв'язку з цивільним законодавством, що встановлює приватноправо-вий режим земельної власності, межі державного втручання в регулю-вання діяльності земельного власника, що закріплюють інші норми про експропріацію нерухомості, про сільськогосподарську оренду, про заставу сільськогосподарської нерухомості тощо, які стосуються землі.

Класичні приклади переходу до нового земельного ладу, засновано-го на принципах і ідеалах Уругвайської Декларації 1961 р., представля-ють собою Цивільний кодекс Болівії 1972 р., Цивільний кодекс Коста-Ріки 1975 р. і Цивільний кодекс Перу 1984 р.

Цивільний кодекс Болівії, що складається з 1570 статей, характе-ризує земельну власність як різновид нерухомого майна, для регулю-вання якого формулюються спеціальні положення щодо його цивіль-но-правового режиму і доступу до землі. Формулювання поняття зе-мельної власності, зафіксоване в Цивільному кодексі Болівії 1972 р., істотно відрізняється від визначення земельної власності кодексом 1831 р., що розглядав право приватної земельної власності як абсолют-не право. У ст.