Третій принцип має стати конституційним підґрунтям для вироблення єдиної концепції регіональної політики в Україні. Регіоналізм як політичний рух за компромісне поєднання позитивних сторін унітарного та федеративного державного устрою зараз досить поширений в Європі. Характерною формою сучасного регіоналізму є зростання ролі регіонів, економічна регіоналізація. Ці процеси суттєво вплинули на хід європейської інтеграції. З більшим прилученням до європейських процесів Україна не може не враховувати чинників регіоналізму.

Виходячи з аналізу норм Конституції, важливо вказати на те, що правові відносини, пов'язані з регулюванням питань територіального устрою, належать, згідно із ст. 92, до виключного врегулювання законами України. Зазначену норму слід розуміти так, що жоден нормативно-правовий акт, окрім закону, не може заступити врегулювання зазначених проблем.

Укладачі нової Конституції відмовилися від ідеї поєднання в одному розділі (як це було в останніх проектах) нормативних засад територіального устрою та територіальної організації державної влади. Тому питання територіальної організації влади в діючій Конституції висвітлені дещо інакше. На наш погляд, логічним є те, що відповідні норми знайшли своє відображення в розділі VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади". Якщо ми говоримо про територіальну організацію державної влади, то маємо передовсім на увазі її виконавчу "гілку". Тому цілком слушно йдеться про організацію виконавчої влади на місцях саме в загальному розрізі її функціонування.

Ст. 118 Конституції, насамперед, визначає, що виконавчу владу в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації, склад яких формують їх відповідні голови. Останні призначаються та звільняються з посади Президентом за поданням Кабінету Міністрів і при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед ними. Рішення голів, що суперечать законодавству України, можуть бути скасовані Президентом або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня, якому вони підзвітні та підконтрольні. Функціонально-предметну сторону діяльності місцевих державних адміністрацій складають положення, зафіксовані в ст.119 Конституції. Вказаний перелік, на наш погляд, не є вичерпний, оскільки п.7 ст.119 допускає реалізацію інших, наданих державою владних повноважень.

Чільне місце при нормативному закріпленні конституційних положень територіальної організації влади відведене проблемам взаємовідносин місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Насамперед, п. 6 та п. 7 ст. 119 Конституції покладають на місцеві органи виконавчої влади обов'язок організації взаємодії з органами місцевого самоврядування та реалізацію делегованих відповідними радами владних повноважень. В частині виконання останніх повноважень місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відповідно обласним та районним радам. Така ж позиція прослідковується при закріпленні норм у відповідних проектах законів, покликаних конкретизувати зазначені конституційні приписи. Зокрема, в проекті Закону "Про обласну Київську та Севастопольську міську державну адміністрацію" прямо вказується на здійснення держадміністраціями делегованих владних повноважень відповідних рад, зазначається ряд особливостей у відносинах між двома владними місцевими інституціями.

Проте якщо вдатися до теоретичного обгрунтування останніх положень Конституції та відповідних проектів законів, то вони суперечать усталеним теоретичним конструкціям. Дійсно, будь-яка територіальна громада, як і будь-яка держава, має відповідну територію, населення та самостійну владу. Але така громада відрізняється за своєю природою від державних інституцій тим, що владі громади ніколи не належить первісне не делеговане державою ітрегіит (право владарювати). Влада, яка належить громаді, є завжди влада похідна, в тому числі і право владарювання, яке дароване їй з боку держави як '"індивідуальне" право. Власне право громади ніколи не було її первісним правом. В той же час територія громади є передовсім державною територією, її населення є громадянами держави, а її похідна влада підкорена владі держави. Разом з тим не слід забувати, що громада наділяється з боку держави саме правом владарювати, тобто їй делегована влада в такій формі, що вона має всі підстави на здійснення цих прав. Причому делегована влада дається громаді не тільки в інтересах держави, але й у її власних інтересах.

Виходячи з викладених теоретичних міркувань, важко уявити, як орган місцевого самоврядування, наділений похідними владними повноваженнями, може їх передати органу державної влади, в якого такі повноваження випливають з самої природи цієї влади. На похідність владних повноважень органів місцевого самоврядування вказує і ч.З ст. 143 Конституції, яка встановлює делегування повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Останні з питань здійснення ними делегованих повноважень підзвітні та підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Говорячи про взаємодію двох зазначених місцевих інституцій, слід зазначити, що обласна (районна) рада може висловити недовіру голові відповідної держадміністрації, на підставі чого Президент приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь. Якщо ж недовіру голові висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент приймає рішення про відставку голови місцевої держадміністрації. На жаль, на конституційному рівні не зафіксовано, що "компетенційні" спори між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вирішуватимуться судовими органами. На наш погляд, ст.145 Конституції не розв'язує зазначеної проблеми. Проте Конституція створила всі об'єктивні умови для подальшої нормативної фіксації відповідних норм. Цілком слушно в цьому зв'язку вказується на необхідність багаторівневого поділу предметів правового регулювання.[1]

1.2 Статут територіальної громади як елемент правового забезпечення адміністративної та