00Н має ще багато зробити для сприяння відпові-дальній, виваженій поведінці націй.

За весь час існування 00Н принцип невтручання не-рідко використовувався для того, щоб фактично прикрити ним порушення (часто грубі, масові) прав людини, прав національних та інших меншин. Ті, хто порушують ці права, часто-густо при цьому заявляють, що це їхня внут-рішня справа, це не предмет для обговорення, для між-народного форуму тощо. До речі, такий тип "аргументації" нерідко застосовувався представниками колишнього СРСР, а також України, Білорусії в 00Н. Як відомо, такою мовою намагався говорити президент Іраку Хусейн, за-хищаючи свої ідеї в Кувейті, щодо іракських курдів та ін. Але світова громадськість не дала себе ввести в оману.

Всі зазначені події переконливо свідчать про необ-хідність по-новому, з урахуванням історичного досвіду підходити до оцінки ролі й місця принципу невтручання у внутрішні справи держав. Йдеться не про скасування, а про його певне обмеження, коли постає питання про захист прав людини, прав меншин. На нашу думку, саме так і треба записати в Статуті 00Н.

У зв'язку з цим у Статуті необхідно ясніше вказати на можливість використання сили щодо тих, хто чинить на-сильство, підкріпляючи ним масові й систематичні пору-шення прав людини, прав меншин. При цьому протидія авторів таких злочинних акцій, їх голосування в 00Н не може сприйматися міжнародною громадськістю як аргу-мент проти використання сили з боку 00Н. Тут має діяти не консенсус (він просто не буде можливим), а формула "консенсус мінус один". Про це, до речі, йшлося на деяких останніх міжнародних форумах. Але зараз, на нашу думку, необхідно сформулювати принципові положення, пов'я-зані з використанням 00Н сили, і включити їх до Статуту 00Н.

По-друге, необхідні досить істотні поправки до Статуту 00Н, які б визначали, хто є суб'єктом права на самовизна-чення. Це право належить, як відомо, до фундаментальних принципів міжнародного права. Воно є основним, базовим положенням Статуту О ОН. Характерно, що ст.1 §2 трактує цей принцип у поєднанні з принципом рівних прав, що мають народи. Право на самовизначення розвивається в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, а також у деяких інших документах 00Н.

І все ж остаточне вирішення цього кардинального питання —хто є суб'єктом цього права — не досягнуто. Досі, принаймні в XX столітті, це право реалізовувалось здебільшого шляхом звільнення народів від колоніальної залежності. Даний процес ще не завершено. Яскравим прикладом цього є події останнього часу в країнах ко-лишнього СРСР, Східної та Центральної Європи. Тут, звичайно, з'являються нові моменти. Але водночас не можна не бачити, що суб'єкт права на самовизначення і тут ще не визначений. Ця теоретична складність, не-визначеність виявляється і під час практичних спроб ви-рішення вказаних проблем. Саме про це свідчать гострі національні процеси, що відбуваються у Югославії, Пів-денній Осетії, Нагорному Карабасі, Придністров'ї, інших гарячих точках.

Безперечно, тут позначається слабкість механізмів, на-самперед миротворчих сил 00Н та інших процедур. Але в цих проблемах, у цій пасивності 00Н виявляються і більш загальні принципові моменти, які потребують нагального вирішення. До них насамперед слід віднести такі:

Як поєднати право націй на самовизначення і з правом іншої нації (чи інших націй) на територіальну цілісність? Як реалізувати право однієї нації на самовизначення таким чином, щоб не припинила існування певна історична територіальна етнічна та інша єдність?

Як поєднати право на самовизначення з правом на стабільні кордони, як уникнути хаосу перекроювання кор-донів і несправедливостей з цим пов'язаних?

Як діяти Організації Об'єднаних Націй у питаннях штучного поділу етнічних територій — поділу, який, по-перше, реалізувався колоніальними державами, а по-друге, сталінським колоніальним режимом у СРСР?

Для відповіді на ці та аналогічні питання аж ніяк не обійтися без деяких певних критеріїв для визначення суб'єкта самовизначення. Плідну роботу в цьому відно-шенні провела Г.Старовойтова ("Известия". 1992. №180). Перший її принцип — це історична приналежність даної території тому чи іншому етносу. Старовойтова спра-ведливо зауважує, що цей критерій, хоча і переоцінюється звичайним етнічним усвідомленням, проте ігнорувати йо-го не можна. Другий критерій — це сьогоднішня етнічна більшість на даній території чи в даних адміністративних кордонах, що далеко не завжди збігається з історичною етнографією. Третій — волевиявлення всього населення даної території, визначене шляхом голосування. Мається на увазі й етнічна більшість, й етнічна меншість.

На нашу думку, вказані принципи заслуговують на увагу і врахування при виробленні лінії поведінки України щодо перегляду Статуту О ОН.

Забезпечувати реалізацію подібних принципів повинна насамперед О ОН — механізм, що має організувати між-народну силу, щоб зупинити насильство. Але при тому міжнародний механізм має шукати несилове вирішення проблеми — шляхом політичних переговорів, на основі міжнародне визнаних принципів.

Цей механізм має передбачати заміну функцій О ОН щодо припинення насильства функціями підтримання миру.

00Н дає унікальну можливість всім країнам, всім націям збагачувати, зміцнювати почуття взаємозалежності. Це єдино можливий і розумний шлях, яким можна просу-ватися до реалізації спільних взаємних інтересів всіх членів міжнародного співробітництва у майбутньому. Це перед-бачає пошук консенсусу сім'єю народів, які об'єдналися в унікальну неповторну міжнародну організацію — О ОН, щоб відповісти колективно і конструктивно на потреби своєї відповідальності. Взаємозалежність такого характеру базується на прагненні до більш демократичного світу.

Історичні події, що відбулися