У незалежній Україні розвиток інституту державної служби є важливою складовою процесу державотворення. Адже ефектив-ність діяльності усіх гілок державного апарату залежить передусім від його кадрового складу і якості правового забезпечення діяльнос-ті державних службовців.

Разом з тим існуючий державний апарат багато в чому зберігає недоліки колишньої адміністративно-командної системи. До того ж і сама державна служба, хоч і не залишилась без правової регла-ментації, але належної єдності методологічного та методичного підходів в її розвитку не було.

Тому нині в ході адміністративної реформи, що започаткована в Україні на підставі Указу Президента України від 22 липня 1998 року "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністра-тивної реформи в Україні", передбачається визначення нових пріо-ритетів реформування державної служби, спрямування розвитку її правового регулювання. Потрібне не тільки створення законодавчої бази функціонування державної служби на різних рівнях управлін-ня, але й якісне оновлення стереотипів сприйняття самої державної служби, діяльності державних службовців.

Доречно у цьому зв'язку нагадати, що з початку законодавчого врегулювання державної служби передбачалась розробка Закону про основні засади державної служби за типом "Основ законодавс-тва", який в подальшому мав бути конкретизований в спеціальних законах по окремих сферах державної служби та видах державних службовців. Проте прийнятий 16 грудня 1993 року Закон України "Про державну службу" (у складі Робочої групи в розробці якого, до речі, брали участь і більшість авторів цієї наукової доповіді, зокре-ма В.Б. Авер'янов, Ю.П. Битяк, О.В. Петришин, В.М. Філіпповський, а також залучався В.Л. Коваленко) лише певною мірою може бути розглянутий як системоінтегруючий фактор у формуванні цілісного інституту державної служби.

Говорячи про "цілісність" даного інституту, слід зазначити, що довгочасна тенденція його розвитку в Україні полягає в тому, що він має поширюватись не тільки на діяльність посадових осіб влас-не державних органів та їх апарату, а й діяльність працівників усіх інших державних організацій бюджетної системи – установ і за-кладів, що виконують як організаційно-управлінські функції, так і професійні функції за профілем відповідної організації. Як відомо, у ряді країн є позитивний довід поширення статусу державних слу-жбовців на усіх працюючих у державних установах культури, нау-ки тощо.

Виходячи з цього, Інститут державної служби треба тлумачити у вузькому і широкому розумінні.

В той же час на найближчу перспективу нагальним є чітке ви-значення і нормативне оформлення змісту інституту державної служби у вузькому розумінні, тобто як служби в державних органах та їх апараті, із відокремленням служби саме в органах виконавчої влади (державного управління), їх апараті, а також в апараті деяких інших державних органів.

У зв'язку з цим необхідне поглиблення теоретичних і приклад-них підходів до аналізу та вирішення проблем реформування дер-жавної служби в Україні. Вагомим внеском в цьому напрямі є ко-лективна праця із зазначеної проблематики, що підготовлена за участю авторів цієї наукової доповіді і нещодавно вийшла дру-ком [1].

Суттєвим моментом реформування державної служби є те, що до неї не повинна включатися діяльність осіб, які хоч і виконують важливі державно-владні функції, але мають статус "державних політичних діячів", а не "державних службовців". До цих осіб від-носяться Президент України, Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України, народні депутати України, обрані ни-ми посадові особи Парламенту та деякі інші. Правовий статус цих осіб має бути детально регламентовано в окремих законодавчих актах.

Необхідно також законодавчо усунути існуючу нині невизначе-ність у правовому статусі державної служби і так званої муніци-пальної (комунальної) служби та викликану цим плутанину у нор-мативному масиві і правозастосуванні.

Формування кадрового корпусу державної служби має базува-тись на загальних принципах кадрової політики в державі та спи-ратись на належне організаційно-структурне, матеріально-фінансове та правове забезпечення. Лише за цих умов можна очікувати значного підвищення ефективності державної служби і посилення її організуючого впливу на хід соціально-економічних перетворень у нашій країні.

Виходячи з безперечної актуальності і важливості зазначених та ряду аналогічних питань, пропонована наукова доповідь присвяче-на організаційно-правовим аспектам висвітлюваної проблематики.

Ця доповідь продовжує започаткований відділом проблем дер-жавного управління та адміністративного права Інституту держави і права їм. В.М. Корецького НАН України спільно з Київським регіональним центром АПрН України та Робочою групою з рефор-мування центральних органів виконавчої влади Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи цикл наукових доповідей "Проблеми адміністративної реформи та реформи адмі-ністративного права в Україні". До цього часу вийшли друком уже дві доповіді зазначеного циклу:*

"Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні" (К., 1999).*

"Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування" (К., 1999).

Незважаючи на те, що по окремих питаннях автори доповіді висловлюють неоднакові думки, їх об'єднують спільні позиції що-до найпринциповіших засад функціонування і розвитку інституту державної служби та його правового регулювання. Передусім об'єднує авторський колектив впевненість у тому, що поглиблення наукового забезпечення державної служби є головною передумо-вою реалізації ЇЇ дійсної суспільної цінності і підвищення ефектив-ності в інтересах формування в Україні демократичної, соціальної, правової держави.

Принцип верховенства права – вирішальна засада реформування державної служби

Виконавча влада є найбільш наближеною до життєвих потреб людини гілкою влади, з якою кожна особа має повсякденні стосун-ки. Тому радикальне оновлення удосконалення системи виконавчої влади, яке передбачається здійснити в ході адміністративної ре-форми в Україні, має бути принципово орієнтовано на запрова-дження такого стандарту взаємостосунків між органами держави і громадянами, за яким кожній людині було б гарантовано реальне додержання і захист належних її прав і свобод.

Адже вільне і ефективне здійснення прав людини – одна з го-ловних