Ще до прийняття Конституції існувала система судів окремих штатів. Серед делегатів Конституційних зборів виникали розбіжності у поглядах на те, чи потрібна федеральна судова система, а якщо так, чи може вона замінити суди штатів. Згодом дійшли певного компромісу, а саме суди штатів продовжували надалі існувати, а федеральний суд Конституція наділила частковими повноваженнями. [ 8 ; с. 92 ]

Верховний суд складається із суддів, що призначаються президентом, за порадою і згодою сенату. Такий порядок їх призначення свідчить про те, що і цей вищий орган влади федерації утворюється з врахуванням принципу розподілу влади в його американському варіанті, тобто на основі системи стримувань і противаг. Ці принципи організації верховної судової влади США повинні були, на думку „батьків-засновників” Конституції, служити перешкодою для посягань і втручання зі сторони представницького органу, тобто Конгресу. Однак, в подальшому, їх дія поширилася на виконавчу владу, взаємовідносини президента і конгресу, а також на союзні відносини, що складалися між федерацією і штатами у процесі розвитку конституційної практики США.

Члени Верховного суду зберігають свої посади до тих пір, поки їхня поведінка є бездоганною, фактично призначаються пожиттєво. До того ж, Конституція не пред’являє до членів Верховного суду таких кваліфікаційних вимог, зокрема певний вік, осілість, громадянство, як це має місце по відношенню до президента і членів Конгресу. Вона не містить також вимоги, щоб судді неодмінно були правниками, хоча в дійсності усі федеральні судді і члени Верховного суду входили до адвокатури. Практика призначення суддів пред’являє до них одну основну вимогу: всі вони повинні рекрутуватися із верхнього ешелону американської правлячої еліти, із надр тільки двох політичних партій – республіканської чи демократичної.

Президент, призначаючи членів Верховного суду, виходить з інтересів перш за все тієї партії, до якої він належить. Початок такій практиці поклав перший президент США Дж. Вашингтон, який хоча й був противником вузької партійної політики, але тим не менше призначав суддями Верховного суду тільки переконаних федералістів.

Верховний суд – це найвищий суд у Сполучених Штатах. Рішення Верховного суду не може оскаржуватися через подання апеляції до будь-якого іншого суду. Конгрес уповноважений визначати число суддів, що засідають у Верховному суді, і до певної міри, вирішувати, які саме справи він має право заслуховувати, однак, він не може змінити повноважень, наданих Верховному суду самою Конституцією.

Верховний суд Сполучених Штатів Америки – вища апеляційна інстанція у федеральній судовій системі і суд першої інстанції із вузького кола особливо відповідальних справ, які стосуються послів, інших повноважних представників і консулів, а також справ, в яких однією із сторін виступає штат. Це означає, що у всіх цих випадках Верховний суд є першою і єдиною інстанцією, де може слухатися справа. У всіх інших випадках Верховний суд володіє апеляційною юрисдикцією з тими обмеженнями і у відповідності з тими правилами, які

встановлені Конгресом.

Реальна влада Верховного суду США витікає з того, що діючи як вища апеляційна інстанція, він здійснює функцію конституційного контролю за відповідністю законодавчих і адміністративних актів федерації і штатів Конституції США. Закріпивши за собою виключну привілегію тлумачити Конституцію і на тій основі оголошувати недійсними акти законодавчих та виконавчих органів влади, Верховний суд створив той фундамент, на якому і сьогодні тримається його влада і вплив.

На думку Забігайло В. К., Верховний суд став важливою політичною установою, яка регулює різноманітні відносини суспільно-політичного життя Сполучених Штатів, в тому числі об’єм повноважень основних органів влади, а також взаємовідносини між ними. Вираз „Конституція США – це те, що вирішив Верховний суд”, широко застосовується у Сполучених Штатах не тільки в переносному, але і прямому значенні. Мовою судових рішень з принципово важливих питань, він дописує і переписує Конституцію в найбільш вигідному для пануючого класу напрямку, пристосовуючи її до вузькоегоїстичних, прагматичних цілей цього класу. [ 21 ; с. 51 ]

Для рішень Верховного суду не потрібна одностайність – вистачить простої більшості голосів, за умови законного кворуму в участі у прийнятті рішення. Коли ж постанова приймається за наявності суперечливих думок, тоді суд оприлюднює думку і більшості, і меншості, при чому обидві думки можуть стати основою для майбутніх рішень суду.

Вся діяльність Верховного суду свідчить про те, що на всіх етапах американської історії він був і залишається одним із найбільш ефективних засобів у руках правлячого класу, зацікавленого у безперешкодному розвитку великого монополістичного капіталу всередині Сполучених Штатів і його імперіалістської експансії за їх межами. Верховний суд завжди стояв на стороні приватновласницьких інтересів капіталістів, захищаючи свободу експлуатації трудящих, проголошену в Конституції США, і попереджав будь-які заходи, спрямовані на обмеження такої експлуатації, звідки б вони не виходили. Як виконавча влада президента і законодавча влада конгресу, судова влада Верховного суду є складовою частиною диктатури монополістичного капіталу.

До складу судової системи США входять і нижчі суди, які відповідно до Конституції створює Конгрес, зокрема це апеляційні, окружні, спеціальні суди. Щодо апеляційних судів, то вони займають другий рівень у федеральній системі. Вони переглядають рішення окружних судів федеральної юрисдикції в межах своєї територіальної компетенції, та вказівки незалежних регулювальних управлінь, при умові, що внутрішні механізми перегляду в самих управліннях