Галицьке намісництво

ПЛАН

ВСТУП.................................................................................................................c. 3

1. РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ......................................................c. 4

2. ЗАСНУВАННЯ НАМІСНИЦТВА. ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ....................................................................................................c. 10

2.1. Адміністративно-територіальний устрій Галичини у період намісництва......................................................................................................c. 10

2.2. Зміни в організації судової системи.......................................................c. 19

2.3. Реформування правової системи............................................................c. 20

3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ГАЛИЦЬКОГО НАМІСНИЦТВА У ПЕРІОД 1849 – 1918 РОКІВ......................................c. 23

4. ФУНКЦІОНУВАННЯ ШКОЛИ Й ОСВІТИ В ГАЛИЧИНІ У ПЕРІОД НАМІСНИЦТВА.............................................................................................c. 33

ВИСНОВОК.....................................................................................................c. 36

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.............................................c. 38

ВСТУП

В другій половині XIX ст. західноукраїнські землі продовжували залишатись у складі Австрійської держави й мали той же політико-адміністративний устрій, що й інші регіони. Сподівання підкорених народів на прогресивне реформування імперії після революції 1848 р. не справдились. Австрійський уряд робив усе можливе, щоб ліквідувати поступки, вирвані в нього революційним піднесенням народних мас і зміцнити свою владу. Почався наступ реакції. 31 грудня 1851 р. імператор Франц-Йосиф скасував так і не введену в дію конституцію 1849 р. і встановив неоабсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив існування громадських організацій. Посилилися репресії до учасників революційних подій. Галичина до травня 1854 р. трималася на воєнному стані. Австрійський уряд намагався за будь-яку ціну втримати у покорі десятки поневолених народів і не дати розпастися «клаптиковій монархії». Одна нація нацьковувалась на іншу і всі на одну. Підкорені народи фактично не мали політичних прав і палко бажали визволитися з-під гніту Австрії.

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років приступити до розробки нової конституції.

Для Галичини її прийняття мало негативний результат. Для того, щоб утримувати порядок на місцях, австрійський уряд створив інститут намісництва у адміністративно-терторіальних одиницях імперії. Не стала винятком і Галичина.

У результаті, у другій половині ХІХ – поч. ХХ століття управління Галичиною фактично опинилось в руках намісника, яким, які пізніше виявився поляк за національністю.

Історично склалось так, що Польща всіляко намагалась послабити український народ. Тому й політика намісників у Галичині була спрямована на викорінення всього українського, фізичного та морального знищення галичан.

Враховуючи зазначене, метою даної роботи є визначення поняття інституту намісництва у Галичині та організації його діяльності у період 1849 – 1918 років.

Завданнями роботи будуть:

- з’ясувати соціально-економічних та політичних передумов заснування інституту намісництва у Галичині;

- охарактеризувати зміни в організації судової та правової системи за часів намісництва;

- здійснити аналіз соціально-економічного та політичного життя Галичини у період намісництва;

- обґрунтувати ефективність політики галицьких намісників у галузі культури та освіти.

1. РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Після революції 1848 р. на західноукраїнських землях утверджується капіталістичний спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з боку австрійської бюрократії, польських, румунських та угорських поміщиків.

Після невдалих війн 1859 і 1866 pp. багатонаціональна Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав — Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга — з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям — Транслейтанією. Це пояснювалося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійський уряд мав на меті усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних конституційних прав він намагався пом'якшити австро-угорські суперечності за рахунок спільного гноблення інших народів, зокрема слов'янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорська. З 52 млн мешканців монархії близько 30 млн становили слов'яни, причому частка австрійців у Цислейтанії дорівнювала лише 35,78%, а угорців у Транслейтанії — 45% загальної чисельності населення. У подальшому вся політика буржуазії двох великодержавних націй будувалася на спільному гнобленні багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів та ін. У зв'язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму [4, c. 32-38].

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призводили до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у конкуренції з австрійською буржуазією. Остання, використовуючи своє панівне становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха (австрійський імператор був одночасно й угорським королем), влада якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в Угорщині — Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спільні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об'єднана комісія, яка мала дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 — від верхніх і по 40 — від нижніх палат) до особливої представницької установи — так звані Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголошувався священним, недоторканним, самовільно призначав і зміщував прем'єр-міністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні договори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції.