Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних органів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщині — поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

Австрійська конституція складалася з п'яти «конституційних законів від 21 грудня 1867 p.: Конституційний закон, що змінив закон про імперське представництво від 26 грудня 1861 p.; Конституційний закон про загальні права громадян для королівств і областей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про заснування імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади [16, c. 375-388]. Внутрішній устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне виборче право не було й мови.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів і палати представників. До першої палати входили потомст-вені представники великих дворянських родів, які володіли значним майном, а також вище духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно. Кількісний склад цієї палати не повинен був перевищувати 170 членів, але насправді їх було більше. Українців — членів цієї палати було лише четверо, поляків — 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавалися. Так, прем'єр-міністр. Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від двох віденських мільйонерів — Гутнера і Маутнера — хабарі по півмільйона крон з кожного за призначення їх членами палати панства.

Друга палата австрійського парламенту — палата представників — до реформи 1873 р. обиралася не шляхом прямих виборів, а 14-ма крайовими сеймами: Буковини, Галичини, Далмації, Тироля, Чехії та ін. Введена у 1873 р. куріальна система виборів усунула місцеві сейми від участі у формуванні австрійського парламенту. Процедура виборів надавала уряду можливість заздалегідь забезпечувати місця у парламенті покірними депутатами. Така організація виборів в Австрії, що діяла до 1896 р., не допускала більшість населення, у тому числі весь робітничий клас, трудове селянство і значну частину інтелігенції, до участі у політичному житті країни, хоча австрійський парламент офіційно включав виборців від чотирьох курій: великих землевласників, торговельно-промислових палат, загальноміської і сільської курії. У 1896 р. була створена п'ята курія, так звана загальна. Кількість виборців збільшилася від 1,7 млн до 5 млн. Реакційність цієї виборчої системи була очевидною. Досить сказати, що кожні 64 великі поміщики обирали до парламенту одного депутата, тоді як по п'ятій курії один депутат припадав на 69 697 виборців. Жінки і військовослужбовці взагалі не користувалися виборчими правами.

Право австрійського рейхсрату й угорських Державних зборів були вельми обмеженими, вони являли собою, по суті, «говорильню», а не працюючу установу. За монархом збереглося право в останній інстанції затверджувати або відхиляти закони, прийняті парламентом. Він мав право видавати урядові акти у перерві між сесіями парламенту, яким широко користувався. Йому також належало право розпуску парламенту з призначенням нових виборів. Уряд був відповідальним перед монархом, а не перед парламентом і тому проводив політику, бажану для нього.

Поряд з міністрами, у віданні яких були окремі галузі управління, в Австрії існували так звані міністри без портфеля, або крайові міністри, які представляли землі у центральному управлінні. З 1871 р. була заснована посада крайового міністра і для Галичини, на яку призначалися тільки польські магнати, котрі вороже ставилися до українського народу [11, c. 305].

Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особистості, свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької буржуазії і поміщиків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини заходом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

2. ЗАСНУВАННЯ НАМІСНИЦТВА. ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

2.1. Адміністративно-територіальний устрій Галичини у період намісництва

Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райони, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф "дарував" імперії нову антидемократичну так звану "откройовану" конституцію. Вона створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках імператора і його міністрів. 

Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк п’ять років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus) обиралася прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів безпосередніх податків на рік за нормою один депутат на 100 тис. населення. Прийнятий обома палатами законопроект вимагав обов’язково санкції імператора. 

Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при імператорі cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним Державна рада, яка була єдиним реалізованим на практиці заходом откройованої конституції.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня 1850 р. Того ж самого дня була надана крайова конституція і для Буковини. 

Крайова конституція для Галичини налічувала