Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії привів до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з проголошенням низки буржуазно-демократичних норм містив і середньовічні положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Щоправда, законом від 15 листопада 1867 р. в Австрії скасовувалися тілесні покарання, але в Галичині до кінця XIX ст. продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 p., який поряд з арештом і штрафом передбачав биття різками. Кодекс 1852 р. увів поділ на злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній місцевості та ін.

У 1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, та низкою інших законів. Серед них закон від 24 жовтня 1852 р. про зброю, 27 жовтня 1862 р. — про охорону особистої волі і 17 грудня 1862 р. — про друк, 25 липня 1867 р. — про відповідальність міністрів, 6 квітня 1870 р. — про охорону таємниці листування, 10 травня 1873 р. — про бродяг та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, які доповнювали кримінальний кодекс 1852 p., він базувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого урегулювання питання про відповідальність неповнолітніх, виступали проти застосування статей кримінального кодексу за аналогією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був затверджений свій кримінальний кодекс, який поширював свою дію на територію Закарпаття. Щоправда, до його прийняття тут тимчасово застосовувався австрійський кримінальний кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського цивільного кодексу 1811 р. [2, c. 233].

У 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь «громадськості» (йдеться про суд присяжних) при розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ГАЛИЦЬКОГО НАМІСНИЦТВА У ПЕРІОД 1849 – 1918 РОКІВ

Експлуатація природних багатств краю провадилася колонізаторами хижацьким способом. Про це яскраво свідчить стан видобування нафти. Вона видобувалася і вивозилася переважно як сирий продукт, її переробляли в центральних районах Австрії [17, c. 377].

Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітників краю, насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж у самій Австрії.

Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських землях існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював 14—16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Селянство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, унаслідок чого більшість селян змушена була йти в кабалу до експлуататорів. Поряд з капіталістичними формами у західноукраїнському селі зберігалися відробітки. Хоча кріпосне право формально було скасовано ще у 1848 p., однак упродовж досить тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відбиток на економіку західноукраїнського села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі за гострого малоземелля селян надало поміщикам можливість зберегти протягом понад півстоліття після аграрної реформи напівкріпосницькі відносини. Однак система відробітків у поміщицьких господарствах не могла зберігатися довго. Все більшого розвитку набуває буржуазна система вільного найму, з'являються сільськогосподарські робітники.

Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбувалося подальше обезземелювання селян. Понад 42% усіх селянських господарств були нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників. Зменшувалася група середняцьких господарів і виділялася заможна верхівка. Концентрації землі у своїх руках багаті досягли за рахунок селянських господарств, які розорялися, а також скуповуючи землі у поміщиків.

Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишку робочих рук і викликало масову еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні і безземельні селяни залишали рідні місця і в пошуках роботи виїздили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де їх нерідко чекали ще суворіші випробування. За даними офіційної Австрійської статистики, за два останні десятиріччя XIX ст. тільки з Галичини емігрувало близько 850 тис. осіб, переважно українців.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням національним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. За даними 1900 p., читати і писати українською мовою могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду, польських, румунських і угорських поміщиків були спрямовані на те, щоб утримувати народні маси Галичини, Буковини і Закарпаття в темноті і безправ'ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мад'яризації західноукраїнського населення усувала щонайменші можливості для розвитку української культури.

Хоча у другій половині XIX ст. панівним класом на західноукраїнських землях залишалися поміщики, які продовжували посідати ключові позиції у державному апараті, розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.

Одночасно з іноземною в Галичині, Буковині і в Закарпатті виникла й українська буржуазія, хоча її