Дискримінація українського населення була щоденним явищем у кожній ділянці народного господарства, в тому числі навіть тих, хто потребував допомоги. Наприклад, серед 78 118 осіб, що жили з різних допомог, державних чи громадських, у 1900 р. на терені цілого коронного краю Галичина тільки 6280 були українці3, тобто заледве 8%.

На базі вже самих цих наведених фактів можна ствердити, що автономія Галичини була автономією для поляків, у яких були розв'язані руки для проведення політики полонізації українського населення.

"Несправедливість супроти русинів є однією із найсумніших спадщин, які нам залишила шляхецька Польща,— писав В. Фельцман на початку XX ст.— Вона, засимілювавши горстку боярів і руську шляхту, з погордою відкинула від спільного лона духовенство і руський народ... Шляхецька Польша не спромоглася ані стравити, ані звільнити русинів, безмірні претензії, нічим непідкріплені, ані правом, ані силою, залишила його теперішній Галичині. І ось тепер, після такого страшного минулого, по роках спокійної народної праці русинів, що видала низку творчих умів. Після творів цілої плеяди письменників, почавши від Котляревського, а кінчаючи на Шевченкові і Федьковичу, Ян Лям впровадив у життя нову формулу, що русинів створив... граф Стадіон.

Так як польська справа для москалів є лише "інтригою", а для німців "варварською реакцією проти цивілізації" — так представляється по сьогоднішній день численній масі польського народу руське питання, що русини, це "eine minderwertige Nation", тобто русини це меншвартісний народ".

Після скасування панщини великі землевласники мусіли послуговуватися платними робітниками. Невміло ведені господарства стали руйнуватися і дідичі почали продавати двірські лани, що й дало початок парцеляції великої земельної власності в Галичині. Але це були поодинокі випадки. Щойно у першому десятилітті XX ст. проведено часткову парцеляцію панських земель. Від 1852 до 1912 pp. розпар-цельовано 276000 гектарів землі, але українські селяни через брак фондів закупили тільки 3800 гектарів, а решту — 238000 гектарів закупили польські парцеляційні банки. Ті землі польська адміністрація краю розподіляла поміж польських селян — мазурів, яких спроваджувала із заходу, щоб збільшити польський елемент і перетворити Галичину в польську провінцію. Наслідком такої колонізаційної політики в 1880—1910 pp. імігрувало до Галичини 318 589 осіб неукраїнського елементу. Польський міністр комунікації в 1911 р. Станіслав Гловбінський стверджував, що в останньому десятилітті, завдяки колонізації, польський елемент в українських повітах зріс на 22% [14, 321].

У той же сам час українські селяни, голодні на землю, дійшли "до останніх меж нужди". Єдиним способом рятунку була втеча з краю і селяни емігрували. Згідно зі статистичними даними, 1901— 1909 рр з Галичини до Америки емігрувало 591 031 особа.

"Галичина — була класичним краєм лихварства — писав дослідник економічних відносин Леопольд Каро. У 1803 р. цісар Франц І видав закон проти лихварства, який сяк-так боронив боржників перед несумлінними кредиторами. Цей закон діяв аж до червня 1868 p., коли був проголошений закон про повну свободу процентної норми і лихварства та скасував усі обмеження щодо свободи поділу селянських грунтів. А ще в 1860 р. було видане розпорядження, яке скасувало закон, що забороняв заскаржувати борги за алькогольні напої, що перевищували суму 2 золотих ринських. Після того кредитори установляли проценти за власним бажанням. Якщо кредитором був селянин, то процент звичайно бував нижчий і становив щонайбільше 24%, у двох повітах — 30%. Натомість жиди брали 50—150%, в повітах Борщівському — до 200%, в Рогатинському — до 400%, а в Скалатському — до 500%.

Процент нараховувався переважно від гульдена тижнево, по 1 центу (52%) в Городенському повіті; по 1—2 центи (52—104%) в Борщівському, Березовському, Долинському, Дрогобицькому, Городоцькому і Ярославському; по 2 центи (104%) — у 21 повіті; в Коломийському доходило до 3 центів (156%), а в Ясельському й Ланцутському до 5 центів (260%). Позики давалися звичайно на короткий строк, бо лихвар передбачав, що боржник не зможе виконати своїх зобов'язань і він мусітиме купувати собі відстрочку царунками в натурі з господарства. Все це, очевидно, не зараховувалося до сплати боргу. Тимчасом борг зростав до такого розміру, що у боржника не вистачало усього майна, щоб покрити довг. Тоді лихвар приступав до екзекуції — примусового стягнення заборгованосте, або "з ласки" до боржника погоджувався забрати частину його майна. Внаслідок цього в Галицькому повітовому суді в 1877 р. було 2750 судових процесів поміж лихварями й селянами. Таке саме було і в інших повітах. Слід згадати, що т.зв. ру-стикальні банки, тобто банки, призначені для селянських потреб, також практикували лихварство не гірше від жидів.

Але кредит грошевий — то ще не повний образ галицької лихви. Була ще позика, яку сплачували натураліями, або частиною натурою, а частиною грішми. За ширмою цього кредиту лихва доконувала ще більших зловживань. Найчастіше відсотки від позик відроблялися, від корця збіжжя від одного до двох днів роботи. Іноді кредитори брали від боржника у застав його грунт. У перших місяцях 1894 р. у Львівському суді було кільканадцять процесів проти цілої групи лихварів й одному з них, Ухелеві Клянову, який побирав від 200 до 400%, доказали 94 випадки лихви.

У Галичині, як і на Буковині та Закарпатті жиди орендували