Такий нестерпний стан викликав антилихварський рух серед широких мас. Внаслідок того у 1877 р. був виданий закон проти лихварства спеціально для Галичини, який поширено також і на Буковину, а в липні 1879 р. вийшов закон проти пияцтва, шо також стосувався лихварського "промислу". Але в деяких повітах цей закон лишався мертвою буквою. Косівське староство, наприклад, робило закид судові, що він, не розвинувши жодної енергійної діяльности у напрямку, вказаному законом, співучаствує у подальшій експлуатації гуцулів лихварями, зате у 58 повітах Галичини цей закон дав корисні наслідки. Однак до того "багато селянської землі в Чортківському, Ясельському, Косівському, Сам-бірському, Заліщицькому й Збаразькому повітах за безцінь перейшло до лихварів".

Брак землі та праці змушував безземельних або малоземельних селян шукати за землею там, де її було подостатком, тобто в заморських краях. Так почалася еміграція селян за океан до Сполучених Штатів Америки, Канади, Бразилії й Аргентини. Але щоб поїхати до котроїсь із заморських країн, потрібно було чимало грошей і на це могли собі дозволити тільки ті, які мали трохи землі і, продавши її, могли покрити кошти подорожі.

Щоб якось цьому лиху зарадити та піднести життєвий рівень українського селянства, народовці взялися за організацію економічних установ. У 1883 р. вони з ініціятиви Василя Нагірного та Аполлона Ничая зорганізували у Львові першу на західноукраїнських землях споживчу кооперативу "Народна Торгівля" з метою стати центральним складом сільських і маломістечкових крамниць й вишколювати до них відповідний персонал та привчати українське населення до торгівлі. По містах і селах організовувалися споживчі кооперативи та кредитові й молочарські спілки і для них у 1898 р. створено у Львові центр — Крайовий кредитовий союз, Крайовий ревізійний союз для споживчих кооператив та Союз молочарських спілок у 1904 р. тощо. У 1892 р. адвокат Кость Левицький (1859—1941), інженер-архітектор Василь Нагірний (1847—1921), адвокат Степан Федак (1861—1937) та інші заснували у Львові асекураційне товариство "Дністер" з метою взаємного страхування від вогню та крадежів. У Перемишлі 1894 р. з ініціятиви Теофіля Кормоша, засновано перший український кооперативний банк "Віра", під впливом якого постало чимало кредитових кооперативних підприємств у Галичині.

Всі ці установи в скорому часі стали дуже популярними, бо вони організували збут селянських продуктів, з одного боку, й доставляли по уміркованих цінах різні-товари необхідні на селі, з другого. В той спосіб їм удалося зменшити жахливу експлуатацію, яку практикували жидівські підприємства. Популярність цих установ засвідчена найкраще тим, що всі вони проіснували й розвивалися аж до їх насильної ліквідації совєтською владою восени 1939 р [18, c. 512].

4. ФУНКЦІОНУВАННЯ ШКОЛИ Й ОСВІТИ В ГАЛИЧИНІ У ПЕРІОД НАМІСНИЦТВА

Посол галицького сойму, польський історик і поет, ректор Краківського університету Йосиф Шуйський, виступаючи у галицькому соймі - 1880 p., заявив, що "наповняючи голову (селянської) дитини різнородними відомостями, викликало б у неї аспірації до вищих шкіл. Отже, ціль навчання помилкова, бо замість дати їй корисну науку, яку вона могла б використати на ріллі, наука викликає аспірації, які не відповідають її селянському станові, але заохочує пнятися по драбині до вищих шкіл." Він також стверджував, що учительські семінарії дають відносно зависокі кваліфікації кандидатам на учителів, яких учителі сільських шкіл не потребують". Він закликав відповідальні чинники "схаменутися й перевірити програми для кваліфікацій учителів народних шкіл". Дослідники цього питання стверджують, що думки Шуйського не були поодиноким явищем, вони виражали переконання певного кола людей. Це були погляди шляхти відносно навчання селянських дітей взагалі, польських й українських, але для українців обмеження були ще більші й адміністрація робила всякі труднощі у ширенні просвіти серед народу. І польська адміністрація дотримувалася вказівок Шуйського, або робила це й без нього. У 1875 р. в Галичині було 1093 польські школи, 1340 — українських та 260 — утраквістичних (двомовних). Не було українських шкіл у містах, з яких був доступ до середніх шкіл, гімназій чи учительських семінарій. Але сама чисельність шкіл не все говорить. У 1894/95 шкільному р. 171 польська та 286 українських шкіл не діяли. Три роки пізніше (1897/98) не функціонувало 155 польських шкіл, а українських — 321. У 1900 р. було 2136 українських, а насправді змішаних шкіл, та 2 099 польських. Але з них тільки 1894 школи працювали, які разом налічували 2368 класів, а 2000 польських шкіл мали 5671 клас, отже, майже вдвоє більше.

В останніх роках перед першою світовою війною в Галичині було бл. 3000 українських народних шкіл. Упослідження українського населення в ділянці народної освіти спостерігається також і в статистиці учителів. У 1900 р. в галицькому шкільництві працювало 5449 учителів поляків і заледве 2284 українців. У сільських чоти-рикласових школах один учитель учив два класи зранку, а два пополудні. Внаслідок того, наприклад, у селі Біла Чортківського повіту, в 1904 р. два учителі учили 681 дитину.

Велику дискримінацію практикували поляки і в організації середнього шкільництва. В 1875 р. поляки мали 28 гімназій та 6 реальних шкіл, а українці — 4 гімназії й ані одної реальної5. У 1914 р. одна гімназія припадала на 42000 поляків і