одна на 520000 українців. Водночас українці мали вже шість державних гімназій з українською мовою навчання, а при двох польських були паралельні українські класи (в Стрию і Бережанах). Зате поляки мали 39 гімназій та 11 реальних шкіл середнього типу, де не вчили класичних мов. Крім того, були ще й 10 учительських утраквістичних семінарій. Правда, поруч з тим, існувало ще вісім приватних українських гімназій, під зарядом Руського Педагогічного Товариства, та дві учительські семінарії, а сестри Василіанки мали три середні школи. Всього у Галичині було 13 українських приватних середніх шкіл, які українська громада вдержувала власними коштами. У них навчалися в 1911/12 шкільному році 1931 студент. У той же самий час польські середні школи утримувалися з державних бюджетів, тобто з податків усіх громадян, у т.ч. українців. Вступ до шкіл для селянської молоді був обмежений не тільки відповідними законами, але також й економічними спроможностями селянина. Небагато було таких селянських господарств, що могли оплачувати дуже високі кошти за школу та утримання дитини в місті [13, c. 290-292].
Для організації українського шкільництва в останній декаді XIX ст. постало ще й Руське Педагогічне Товариство, яке заініціювало і утримувало чотири приватні школи та кілька бурс-гуртожитків, де виховувалася українська молодь. Великого значення набуло це Товариство в останні роки перед першою світовою війною, а зокрема під польською окупацією, відоме вже під назвою Українське Педагогічне Товариство — УПТ. Воно організувало й утримувало "Рідні школи", народні й середні гімназії, де українська молодь виховувалася на свідомих синів свого народу. Зліквідувала УПТ, як і всі утримувані ним школи й гуртожитки, совєтська влада восени 1939 р.
ВИСНОВОК
Таким чином, у 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям. Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.
Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.
Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення краю.
Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української і національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.
Часи існування галицького намісництва характеризувалися колоніальним становищем західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини і відбивалося і на рівні заробітної плати робітників краю, насамперед українців.
Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ століття існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював 14—16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.
Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбувалося подальше обезземелювання селян. Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишку робочих рук і викликало масову еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні і безземельні селяни залишали рідні місця і в пошуках роботи виїздили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де їх нерідко чекали ще суворіші випробування.
У містах не було українських шкіл, з яких був доступ до середніх шкіл, гімназій чи учительських семінарій. Велику дискримінацію практикували намісники і в організації середнього шкільництва.
"Рідні школи", народні й середні гімназії, де українська молодь виховувалася на свідомих синів свого народу. організувало й утримувало Українське Педагогічне Товариство — УПТ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Захарченко П.І. Історія держави і права України: Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 368 с.
История государства и права Украинской ССР. В 3 т. — К, 1987. — Т. I. — С. 233.
Кульчицький В. С. Апарат управління міста Львова за статутом 1870 року // Вісн. Львів ун-ту. Сер. юрид. 1969. — С. 19—23
Кульчицький В. С. Органи державного управління Галичиною за конституцією 1867 року // Вісн. Львівск. ун-ту. Сер. юрид. — Львів, 1966. — С. 32—38.
Кульчицький В. С. Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867—1918 pp.) // Вісн. Львів, ун-ту. Сер. юрид. 2002. — С. 116—120.
Кульчицький В. С. Галицьке намісництво та його антинародна діяльність // Вісн. Львів ун-ту. Сер юрид. 1975 — С. 32—37.
Кульчицкий В. С. Галицький крайовий сейм — знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих // Питання теорії і практики радянського права. 1958 — Вип. 4. — С 5—19.
Кульчицкий В. С. Иван Франко об Австрийской конституции 1867 г. // Правоведение 1971. — № 6 — С 76
Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б.