судді (ст. 59-62 Закону України „Про судоустрій”); про рівноправність суддів і народних засідателів (ч.3 ст. 17 КПК); про взаємовідносини суддів різних інстанцій (ст.24 КПК); про порядок та умови дисциплінарної та кримінальної відповідальності суддів (ст. 96-101Закону „Про судоустрій”, ст.31-36 Закону „Про статус суддів”, ст. 37-44 Закону „Про Вищу раду юстиції” [63]; про забезпечення оцінки доказів суддями за внутрішнім переконанням (ст.67 КПК). Є низка ще деяких норм, які також виражають та гарантують принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Єдність юридичних норм, які складають інститут незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, обумовлена його функціями та значенням у забезпеченні регулювання суспільних відносин у кримінальному процесі. Саме тому “зміст правового інституту пронизаний загальними юридичними засадами, основами, ідеями. І тому невипадково, в досить розвинутій галузі права з високим рівнем кодифікації правові інститути “очолюються” нормами-принципами, які прямо сформульовані в тексті нормативних актів”. При цьому необхідно враховувати нерозривний зв’язок правових інститутів з принципами при теоретичній розробці поняття незалежності суддів і підкорення їх тільки закону.
Говорячи про принцип незалежності суддів, як одну з гарантій здійснення судочинства відповідно до закону, процесуалісти сходяться на тому, що зміст цього принципу можна визначити, виходячи з тієї особливої функції, яку здійснює суд у порівнянні з іншими державними органами, а також з тими цілями та завданнями, які стоять перед судочинством [163, c. 56; 160, c. 147-155].. Незалежність суддів формально знаходить свій прояв через компетенційну відокремленість суддів від інших органів та посадових осіб, які ведуть процес. Компетенційна відокремленість суддів випливає з конституційного принципу здійснення правосуддя тільки судом, який функціонально відмежований від інших органів державної влади.
Оскільки носіями судової влади є судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу, то, на думку В.М.Бібіло, незалежність поширюється однаково як на суддів, так і на народних засідателів та присяжних і складає єдиний принцип [21, c. 108; 179, c. 76]. Однак, на наш погляд, незалежність суддів і незалежність народних засідателів і присяжних складають самостійні правові принципи. Це пояснюється різним правовим становищем професійних суддів та народних засідателів і присяжних, що дозволяє вести мову про окремий зміст та систему гарантій незалежності зазначених суб’єктів. Ця відмінність полягає в різних порядках обрання, призначення та строках їх повноважень, особливому характеру виконуваних функцій, різному обсягу відповідальності за винесення неправосудного рішення тощо. Не випадково в ст. ст. 126, 129 Конституції України не йдеться про незалежність народних засідателів і присяжних, а аналіз судоустрійного законодавства дозволяє зробити висновок, що при вказівці на незалежність суддів окремо зазначається і про незалежність народних засідателів і присяжних. Тому незалежність народних засідателів і присяжних треба розглядати як самостійний принцип, котрий потребує самостійного комплексного вивчення.
У юридичній літературі немає єдності поглядів на поняття незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Так, наприклад, М.С. Строгович писав про незалежність суддів від будь-якого стороннього впливу та обов’язок вирішити справу у відповідності зі своїм переконанням, при підкоренні тільки закону [187, c. 162], М.М. Полянський - про право та обов’язок суддів виносити рішення за своїм внутрішнім переконанням на основі обставин справи та вимог закону[141, c. 91], В.М. Семенов – про те, що незалежність проявляється в розгляді справи на основі закону, матеріалів справи, внутрішнього суддівського переконання та соціалістичної правосвідомості[179, c. 50], В.П. Радьков – про фактичну незалежність від зовнішніх факторів та неупередженість суддів при виконанні ними своїх обов’язків[161, c. 142], Е.Б.Абросімова, з одного боку розділяє, а з іншого, розглядає в неподільній єдності незалежність суддів в інституційному аспекті цього поняття як самостійність судів в системі інших державних та громадських органів і незалежність судової влади і її носіїв в змістовному аспекті цього слова, як їх неупередженість[1, c. 16].
Останнє визначення, на наш погляд, є найбільш вдалим, оскільки в ньому виражено як об’єктивну, так і суб’єктивну сторону цього поняття. Незалежність – категорія суб’єктивна, яка залежить не тільки від об’єктивних умов, але й від вольових орієнтацій суб’єкта. Наприклад, навіть при впливі на суддю можливе прийняття ним законного та обґрунтованого рішення. І навпаки, за наявності гарантій, які забезпечують незалежність суддів, можливе прийняття ними незаконного та необґрунтованого рішення (як внаслідок судової помилки, так і в результаті незаконного впливу на них з будь-якого боку).
Тому слід зазначити, що незалежність не може бути абсолютною, оскільки вона формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До того ж суддівська незалежність обмежена законом. Це означає, що судді повинні діяти лише в його рамках.
Принцип незалежності суддів за своїм змістом не передбачає повну й абсолютну їх автономність, яка б давала їм можливість вирішувати кримінальні справи на особистий розсуд, залежно від їх бажання та настрою, оскільки судді залежні насамперед від закону. Незалежність суддів не є їх самоціллю, в кінцевому результаті, вона служить обов’язковою умовою реального судового захисту прав та інтересів громадян.
Судді не можуть здійснювати свої повноваження ізольовано від суспільства, не можуть бути вільними від контролю громадськості. Як вірно зазначав М.Робесп’єр: “Той хто незалежний від людей, стає скоро незалежним від своїх обов’язків, а безкарність є матір’ю ніби охоронною грамотою для злочинів” [166, c. 184]. Громадський контроль не є втручанням в процесуальну діяльність суду, а незалежність суддів не можна трактувати як їх безконтрольність. Судді незалежні в своїй діяльності при здійснення правосуддя, нікому і нічому