Верховний Суд України, виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об’єктивності та неупередженості, підкреслив, що суддя при здійсненні правосуддя та прийнятті рішення в судовій справі повинен керуватися лише законом, виходити із власного його розуміння та переконання, які ґрунтуються на всебічному, повному і об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади, юридичних чи фізичних осіб[143, c. 9-14].
Згідно з конституційним положенням закріпленим в ч.1 статті 129 Конституції України, що “судді незалежні і підкоряються лише закону”, вбачається, що досліджуваний принцип включає в себе два протилежні поняття: “незалежність” та “підкорення”. Очевидно, незалежність судді забезпечується його підкоренням закону, а підкорення закону забезпечує незалежність суддів від будь-яких внутрішніх чи зовнішніх факторів. Не може бути незалежності суддів, якщо вони підкоряються не тільки закону і навпаки – незалежності суддів немає і бути не може без їх підкорення закону. Виходячи з того, що суд є одним з органів державної влади і його діяльність має різноманітний зміст, то вона не позбавлена випадкового змісту, який виявляється як свавілля. Тому з метою уникнення такого свавілля необхідно, щоб діяльність суду здійснювалася в правовій формі, як правова діяльність. Це означає, що правова форма обіймає весь різноманітний зміст цієї діяльності, виступає як закон, що визначає спосіб функціонування органів державної влади, в тому числі і суду[231, c. 13]. Підзаконність діяльності суддів означає не тільки процесуальний порядок прийняття судових рішень у відповідності з процесуальним та матеріальним законом, але й по суті характеризує особливий статус суду, як незалежного від інших гілок влади органу, на який не повинна розповсюджуватися залежність від вищестоящого відомства та який в своїй діяльності нікому не підкоряється, крім закону. Чим повніше й точніше регламентована у кримінально-процесуальному законі діяльність суддів по розгляду та вирішенню справ, тим більше гарантій від проявів сваволі і порушень закону з їх боку. Таким чином, вище зазначені складові частини досліджуваного принципу необхідно тлумачити в нерозривному зв’язку та єдності: конституційний принцип незалежності суддів без їх підкорення закону ні теоретично, ні практично існувати не може.
Іншу позицію в цьому питанні займав М.О.Чельцов, який в деяких своїх працях розглядав підкорення суддів закону тільки як зміст принципу законності[221, c. 75]. Визначення принципу законності, на нашу думку, не можна зводити лише до вимоги додержуватися закону[32, c. 223]. Адже, принцип законності має вихідним моментом взагалі необхідність мати закон, як юридичну форму нормативної сутності. Тому законність включає в себе не тільки неухильне виконання та додержання законів всіма учасниками суспільних відносин, а й наявність належної правової бази у вигляді системи законів.
Однак, вимога про підкорення суддів тільки закону має межі свого існування. Оскільки норми Конституції України мають вищу юридичну силу і є нормами прямої дії, то судді при розгляді справ мають оцінювати зміст закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції. В тому разі, коли норми КПК чи іншого нормативного акту суперечать Конституції України, внаслідок чого обмежуються права громадян, які беруть участь у процесі, повинні застосовуватись відповідні норми Основного Закону як такого, що має вищу юридичну силу та пряму дію. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Це підтверджено і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” [144, c. 9].
У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє роз-гляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст.150 Конституції України та ст. 83 Закону України “Про Конституційний Суд України” [59] може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти при розгляді справи суд будь-якої інстанції.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:
1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регла-ментації її положень законом;
2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;
3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегу-льовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;
коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
В той же час, суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в ст. 150 Консти-туції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України.
Відповідно до ч.2 ст.57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки осіб які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Тому судове рішення не може ґрунтуватися на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.
Таким чином, суддя може не підкорятися законам, які суперечать Конституції України, а також законам, що визначають права